Чому дзвенять цикади - Тетяна Тиховська

— Сто років! А революції не зметуть її значно раніше?

— Це ти про те, що у нас шматок землі відтяли? — зрозумів натяк батько. — Та вже наче перехворіли з тими своїми революціями. Землі шкода, звісно. Але що його зробиш?

Син проказав:

— Можна розпродати все і поїхати звідсіля. Багатенько з наших вже поїхали в Прибалтику. Подейкують, що Прибалтика об’єднається з Німеччиною. Все ж краще, ніж нас гонитимуть воювати бозна заради чого.

Батьків голос став дещо впертий — відчувалося, що мова про від’їзд заходить не вперше:

— Е, ні! Моя батьківщина — це Карлсруе. І твоя теж. Ген наша отара пасеться. І справу цю ще мій прапрадід започаткував. Куди ж його їхати? То злидарі їдуть, що їм нема чого втрачати. Тримай-но грушу рівніше. Я засиплю.

Не знати майбутнього — то лихо чи дарунок долі? Родині Ульманів залишалося ще кілька років, аби змінити свій талан. Та не судилося.

Згодом вони шкодуватимуть. Але буде запізно. Надто запізно.

Через острах мати на західних кордонах цілі поселення, що можуть бути лояльними до Австрії і Німеччини, уряд спочатку силоміць намагався русифікувати колоністів. І не стало вже Карлсруе, а з’явилося село Петропавлівське. І німецькі школи позакривали, і вивіски на крамницях позаміняли на російські.

І все це при тому, що колоністи досить лояльно ставилися до держави. Згадаймо: спершу вони перетворили порожні степи Миколаївщини на родючі поля. У Першій світовій війні вони безоплатно перевозили вантажі для армії і поранених, збирали харчі і допомагали доглядати за хворими. А згодом вже й воювали разом з російськими військовими.

Все намарно.

Тільки-но почалася Перша світова, то угоди на оренду землі колоністів було скасовано, прикордонні землі взагалі вирішено було зачистити від етнічних німців, а майно продати за безцінь.

А щоб колоністів не муляла думка, як же їм тепер жити — їх відправляли вглиб імперії, подалі від осель. Тож депортацію народів винайшов не Сталін. Він тільки її вдосконалив.

От таку вказівку від губернатора щодо термінового переселення отримали кілька родин з Карлсруе. Перепрошую, з Петропавлівського.

Спочатку була боязка надія, що це якась помилка, що якось все владнається, що вони ж ні в чому не винні! Та марні сподівання!

Десь в цей час родину Ульманів спіткала підступна небезпека: висипний тиф. Ця хвороба зазвичай поєднується з безладом, брудом та антисанітарією, а не з охайними оселями німців, з білосніжною мережевою постільною білизною, з пуховими пір’їнами, що на них навіть дивитися парко.

Та в селі після розподілу земель з’явилися усякі поселенці. І тиф, зібравши смертельні жнива по бідненьких хатах, перекинувся й на Ульманів.

Малята згоріли відразу. Дорослі одужали, хоча після хвороби були вкрай змучені. А от Вольдемар, що йому не було й десяти років, переносив хворобу вкрай важко і вже довгенько перебував на межі життя та смерті. Його лихоманило, руки-ноги крутило від болю; він марив і крізь марення кликав до себе цикаду.

Хвороба врешті решт відступила. Та родичі навмисно не знімали полог з ліжка, аби збоку здавалося, що в хаті хворий.

Якось рано-вранці в двері хтось тихенько, але наполегливо постукав.

Мати почула перша — адже жінки завше сплять більш чуйно. З острахом пішла відчиняти: хто ж це міг бути? Через двір начебто ніхто не проходив. Сусіди інколи користувалися підземними ходами, але щоб так зранку…

У дверях була найближча сусідка із заспаною донькою на руках. Мати зітхнула з полегшенням:

— Це ти, сусідко! Так рано. Чого тобі?

— Я вже всі сльози виплакала. Вибавляй!

— Як зможу, звісно ж! Що тобі? Кажи!

— Та нас же сьогодні везтимуть в Сибір, всю родину.

— Чула… Таке лихо! Нас теж мали виселити, та через хворих поки залишили. Поткнутися бояться, а ми й мовчимо.

— Ото ж бо. Я й прошу: візьми собі мою найменшу, Фріду.

— Господи! Та їй же рочку немає! І ти згодна розлучитися?

— Не край мені серця! Від нього і так вже тільки й залишилося одне криваве місиво! Куди ж я її візьму?! І сама дорога, і де ми там притулимося, серед лютої зими, адже навіть розпродатися як слід не встигли. Та й не купляють вже нічого. Ото тільки зимову одежу й наміняла на старших дітей. Прихистиш? Я тебе знаю — ти дитину не скривдиш!

— Звісно, що ні! Ну, а як захворіє? Хто ж знає, де та хвороба причаїлася.

— То вже як Бог дасть! То візьмеш?

Дитина під час розмови в теплій хаті навіть задрімала. Сусідка обережно передала її хазяйці й швиденько пішла, ковтаючи сльози.

Дитяче серце більш витривале, ніж доросле. Вдовольнившись поясненням, що мама поїхала на ярмарок і скоро повернеться, Фріда із задоволенням гралася з Вольдемаром, що залишився єдиний живий з кількох дітей. Згодом вона потроху-потроху й питати припинила.

В селі залишилося ще декілька родин, які потай сподівалася, що влада про них забуде.

Не забула.

Якось рано-вранці до села прибули військові двома підводами й наказали німецьким родинам швиденько збиратися, аби не запізнитися на потяг. Брати дозволяли тільки по одній сумці. Тож мати накутала на дітей якомога більше одежі, аби залишилося місце для інших речей, і скорботний похід почвалав сільським шляхом.

Тут мати згадала, що забула найголовніше — спиці й пряжу. Вона зіскочила з підводи, запевнила, що наздожене й прожогом побігла до хати. Вдома, коли жінка разом з полотняною торбинкою, що в ній жінка зберігала клубочки вовни, поспіхом намагалася схопити, що встигне, з хатнього майна, за селом пролунав вибух.

Забувши про вовну, холонучи від страху, мати кинулася бігти назад.

Яке ж людство винахідливе щодо знищення тих, хто створений на їхній же образ і подобу!