Вогнем і мечем. Том перший - Генрік Сенкевич
Сказавши це, він показав рукою на кілька темних тіл, що лежали під узгір’ям.
Незнайомець відповів:
— Тоді дозвольте мені спочити.
Йому підклали повстяне сідло, на яке він усівся і поринув у мовчання.
Це був чоловік у розквіті сил, середній на зріст, широкоплечий, майже велетенської статури, із вражаючими рисами обличчя. Голову він мав велику, шкіру в’ялу, надто засмаглу, очі чорні й трохи косуваті, як у татарина, а над вузькими губами у нього звисали тонкі вуса, що розходилися на кінцях двома широкими кистями. На його могутньому обличчі відбилися відвага і пиха. Було у ньому щось привабливе й водночас відразливе: гетьманська велич, змішана з татарською хитрістю, добросердість і дикість.
Посидівши трохи на сідлі, він підвівся і зовсім несподівано, навіть не подякувавши, пішов оглядати трупи.
— Грубіян! — буркнув намісник.
Незнайомець тим часом уважно вдивлявся у кожне обличчя, кивав головою як людина, що все зрозуміла, а потім поволі попрямував назад до намісника, поплескуючи себе по боках і мимохіть шукаючи пояс, за який, либонь, хотів заткнути руку.
Не подобалася молодому намісникові така гідність у людині, яку щойно витягли із зашморгу, і він ущипливо сказав:
— Можна подумати, що ти, добродію, знайомих шукаєш серед цих лиходіїв або молитву за їхні душі читаєш.
Незнайомець поважно відповів:
— І не помиляєшся ти, ваша милость, і помиляєшся. Не помиляєшся, бо я шукав знайомих, а помиляєшся, бо то не лиходії, а слуги одного шляхтича, мого сусіди.
— Тоді, мабуть, не з однієї криниці ви п’єте із тим сусідою.
Якась дивна усмішка пробігла по тонких губах незнайомця.
— І в цьому, ваша милость, помиляєшся, — пробурчав він крізь зуби.
А за хвилю додав гучніше:
— Проте вибач мені, ваша милость, що я як слід не подякував тобі за auxilium[3] і успішний порятунок, які мене від такої наглої смерті визволили. Мужність твоя, ваша милость, переважила мою необережність, бо я від людей своїх відлучився, але вдячність моя не менша, ніж твоя сміливість.
Сказавши це, він простяг намісникові руку.
Але бундючний юнак не рушив із місця і своєї руки простягати не квапився. Натомість він промовив:
— Хотілося б спершу знати, чи зі шляхтичем я маю справу, бо хоч у цьому й не сумніваюся, однак безіменних подяк мені приймати не гоже.
— Бачу, ти, ваша милость, дотримуєшся справжнього рицарського етикету, і слушно робиш. Розмову свою і подяку мені слід було почати з імені свого. Отож я Зиновій Абданк, герба Абданк із малим хрестом, шляхтич Київського воєводства, осідлий і полковник козацької хоругви князя Домініка Заславського.
— А я Ян Скшетуський, намісник панцирної хоругви ясновельможного князя Ієремії Вишневецького.
— У славного жовніра, ваша милость, служиш. Прийми ж тепер мою вдячність і руку.
Намісник більше не вагався. Панцирне товариство хоч насправді й спогорда дивилося на жовнірів інших хоругов, але зараз пан Скшетуський був у степу, в Дикому полі, де на такі речі зверталося значно менше уваги. До того ж він мав справу з полковником, у чому щойно наочно переконався, бо коли його жовніри повертали панові Абданку пояс і шаблю, які зняли, приводячи незнайомця до тями, то подали ще й коротку булаву з кістяним руків’ям і головкою зі слизького рогу — звичайну регалію козацьких полковників. Та й убір на його милості Зиновію Абданку був переконливий, а добірна мова свідчила про бистрий розум і знання світських манер.
Тож пан Скшетуський запросив його до товариства. Запах печеного м’яса уже йшов від багаття, лоскочучи нюх і апетит. Отрок дістав м’ясо із жару й подав на олов’яній тарелі. Почали їсти, а коли принесли чималий міх молдавського вина, враз зав’язалася й жвава розмова.
— За наше щасливе повернення додому! — виголосив пан Скшетуський.
— Ти, ваша милость, повертаєшся? Звідкіля ж, скажи, будь ласка? — поцікавився Абданк.
— Здалеку, аж із Криму.
— А що ж ти, ваша милость, там робив? Викуп відвозив?
— Ні, добродію полковнику. Я їздив до самого хана.
Абданк із цікавістю насторожився.
— Бачу, ти, ваша милость, зав’язав добрі стосунки! І з чим же ти до хана їздив?
— Із листом від ясновельможного князя Ієремії.
— То ти послував! Про що ж його милость князь писав до хана?
Намісник кинув бистрий погляд на співрозмовника.
— Добродію полковнику, — мовив він. — Ти дивився у вічі лиходіям, які тобі накинули аркан, і це твоя справа; але про що князь до хана писав, це і не твоя, і не моя справа, а тільки їх обох.
— Я щойно здивувався, — хитро відповів Абданк, — що його милость князь такого молодого юнака послом до хана відправив, але, почувши твою, ваша милость, відповідь, уже не дивуюся, бо бачу, що хоч молодий ти літами, зате зрілий досвідом і розумом.
Намісник скромно вислухав утішні слова, покрутив тільки молодий вус і спитав:
— А скажи-но мені, ваша милость, що ти поробляєш над Омельником і як ти тут опинився сам?
— А я не сам, я людей на дорозі залишив, а їду в Кодак, до пана Гродзицького, командувача тамтешнього гарнізону, до якого мене його милость великий гетьман послав із листами.
— А чому ж ти, ваша милость, не поплив водою на байдаку?
— Такий був наказ, від якого відступати мені не гоже.
— Дивно, що його милость гетьман такий наказ віддав, адже саме в степу ти й ускочив у таку халепу, якої, добираючись водою, напевно уникнув би.
— Мосьпане, у степах тепер спокійно, та й знаю їх не від сьогодні, а те, що мене спіткало, — то злість людська й invidia[4].
— Кому ж це ти, ваша милость, так не до душі?
— Довго розказувати. Сусіда в мене лихий, добродію наміснику, він і маєток мій знищив, і з хутора виганяє, і сина мого побив, і от — сам, ваша милость, бачив — зі світу мене хоче звести.
— А ти що, ваша милость, шаблі не носиш при боці?
Широке Абданкове обличчя спалахнуло ненавистю, очі похмуро зблиснули, і він відповів поволі й чітко:
— Ношу, і нехай допоможе мені Господь, бо іншої управи на ворогів своїх я більше не шукатиму.
Намісник хотів щось сказати, як раптом у степу почувся кінський тупіт, а радше, квапливе чавкотіння кінських ніг по розмоклій траві. Тої ж миті й челядник намісника, виставлений вартовим, прибіг доповісти, що наближаються якісь люди.
— Це, напевно, мої, — мовив Абданк, —
