Вогнем і мечем. Том перший - Генрік Сенкевич

і мечем» у мистецтві. Це картина — портрет красуні Гелени пензля відомого художника Пьотра Стахевича у ювілейному альбомі — подарункові Сенкевичу — портретів героїнь саме цього письменника з різних його художніх творів, приміром Анельки з «Без догмата», Аігії з «Quo vadis?», Оленьки з «Потопу», Баськи з «Пана Володийовського» та ін. У підготовці цього альбому брали участь численні польські митці, з найвідоміших Юліуш Коссак, Юзеф Хелмонський, Вільгельм Котарбінський, Генрик Семирадський, Пьотр Стахевич.

Гелену подано в образотворчій інтерпретації Пьотра Стахевича як центральну героїню з вельми відомого твору Сенкевича й коментовано тим текстуальним уривком із роману «Вогнем і мечем», де Скшетуський уперше бачить Гелену, чия шляхетно-чарівна врода і вміння триматися вразили його назавжди: очі чорні, оксамитові, що часто міняють свій вираз; чорні розкішні кучері; вуста малинові; зубки, як перли; брови — чорними дугами, отже, зовнішність, особливо очі, яких він зроду ще не бачив.

Видання такого альбому у Варшаві в авторитетному видавництві Гебетнера й Вольфа 1897 року та ще й із передмовою відомого критика й знавця польської літератури Станіслава Тарновського, та ще й звернення-подяка самих видавців відомим у Польщі художникам, та ще й з проханням підтримати й надалі у суспільстві популярність автора історичних романів: «Трилогії», «Quo vadis?», «Хрестоносців» і романів із сучасного їм життя Польщі: «Без догмата» й «Родина Поланецьких», — промовисто свідчать про гучний резонанс літературної діяльності Сенкевича у громадському й культурному світі Польщі.

Іншою репрезентацією, вже цілком сучасною, цього роману для широкого глядача, звісно, не лише в Польщі, є екранізація цього твору Єжи Гоффманом. Поряд із польськими акторами окремі ролі, і провідні й другорядні, у фільмі виконували й артисти з України — Богдан Ступка і Руслана Писанка. Відгуки на цей фільм були різні — від захоплено позитивних до дуже скептичних, коли режисерові-постановнику дорікали за легковажно-пригодницьку неглибокість фільму з погляду історії і, головне, розуміння цієї історії, Єжи Гоффман відповідав на це з усмішкою: «Це ж кіно, друзі мої, за мотивами роману Сенкевича, а не документальна екранізація цього твору».

Те саме можна сказати й про роман «Вогнем і мечем» — це ж художній твір, ласкаві читачі, так його і сприймайте!

Юлія Булаховська,

доктор філологічних наук,

академік Академії вищої школи України

РОЗДІЛ І

ік тисяча шістсот сорок сьомий був роком, не схожим на інші, у якому розмаїті знамена у небі й на землі віщували невідомі напасті й надзвичайні події.

Тодішні літописці згадують, що навесні сарана в нечуваній кількості вироїлася з Дикого поля і знищила посіви й трави, а це провіщало татарські набіги. Улітку відбулося велике сонячне затемнення, а невдовзі й комета з'явилася в небі. У Варшаві бачили над містом могилу й вогняний хрест у хмарах. Через цю причину постували й роздавали милостиню, бо дехто твердив, що моровиця впаде на країну і вигубить рід людський. До того ж іще й зима настала така м’яка, якої і старі люди не пам’ятали. У південних воєводствах річки взагалі не взялися кригою, і, щодня підпоювані снігом, який танув уранці, вони повиходили із русел і позаливали береги. Часто йшли дощі. Степ розмок і зробився великою калюжею, сонце ж у полудень припікало так сильно, що — диво дивне! — у воєводстві Брацлавському й у Дикому полі розлогі степи вруніли вже у половині грудня. Рої на пасіках попрокидалися й гули, а в обійстях ревла худоба. Оскільки хід природи зовсім, здавалося, повернув назад, усі на Русі, очікуючи незвичайних подій, зверталися неспокійним розумом і очима саме до Дикого поля, бо звідти скорше, ніж з іншого місця, могла прийти небезпека.

Тим часом на Полі нічого надзвичайного не діялося. Не було ніяких битв і сутичок, окрім тих, які відбувалися там завше і про які знали тільки орли, яструби, круки й польовий звір.

Бо таке вже воно було, це Поле. Останні сліди осідлого життя кінчалися, йдучи на південь, недалеко за Чигирином по Дніпру, а по Дністру — недалеко за Уманню, далі ж, аж ген до лиманів і до моря — степ і степ, ніби двома річками оторочений.

У дніпровському закруті, на Низу, кипіло ще за порогами козацьке життя, але в самому Полі ніхто не жив, хіба що понад берегами де-не-де стирчали паланки, наче острівці серед моря.

Земля, хоч і пустувала, належала de nomine[1] Речі Посполитій, і Річ Посполита давала на ній татарам випасати худобу, та позаяк козаки часто не дозволяли цього, то пасовиська були водночас і бойовищем.

Скільки там битв відгриміло, скільки людей полягло — ніхто не злічив, ніхто не затямив. Орли, яструби і круки — одні про те знали, а хто здалека чув лопотіння крил і каркання, хто бачив пташині вири, що кружляли над одним місцем, той знав, що там трупи або кості непоховані лежать…

На людей у травах полювали, ніби на вовків або сайгаків. Полював хто хотів. Переслідувані законом люди рятувалися у диких степах, озброєний пастир стеріг худобу, лицар шукав там пригод, лиходій — здобичі. Козак — татарина, татарин — козака. Бувало, що й цілі ватаги стерегли стада від юрби грабіжників. Степ, хоч і пустельний, водночас не пустував — він був тихий і грізний, спокійний і повен засідок, дикий не лише від Дикого поля, а й від дикості душ.

Часом точилася на ньому велика війна. Тоді пливли, мов хвилі, татарські чамбули, козацькі полки, польські або волоські хоругви; ночами іржання коней окселентувало завиванню вовків, голоси барабанів і латунних сурм долинали аж до Овидового озера, а то й до моря, а на Чорному шляху, на Кучманському — тут, можна сказати, рухалася повінь людська.

Кордони Речі Посполитої стерегли від Кам’янця й аж до Дніпра залоги й паланки і, якщо на шляхах з’являлося чимало прибульців, про це можна було довідатися з незліченних пташиних табунів, які, наполохані чамбулами, летіли на північ. Але татарин, чи то він виходив із Чорного лісу чи долав Дністер із волоського боку, з’являвся все-таки у південних воєводствах укупі з птахами.

Проте тієї зими птаство не летіло з вереском до Речі Посполитої. У степу було тихіше, ніж зазвичай. На ту мить, коли почалася наша оповідь, сонце саме заходило, і червонаве його проміння осявало геть пустельне довкілля. З північного краю Дикого поля, над Омельником, аж до його гирла, найзіркіше око не побачило б жодної живої душі, навіть жодного поруху в темних, висохлих і