Ярино, вогнику мій - Ярослава Дегтяренка

– В’яжи її! Зараз ніколи з нею морочитися! Замкнемо її тут, а ти наздожени її брата. Вона його проводжала, тому гадаю, що він не встиг далеко поїхати, – промовила Маланка. – Челядь не помітить її відсутності – я всіх відправила на пошуки хлопця і наказала не повертатися без нього, так що вони не скоро повернуться. Якщо він добереться до Дубченка, то ми з тобою пропали!

Лукаш швидко зв’язав Ярину, заткнув їй рота і штовхнув долілиць на купу сіна.

– Тільки, коханий, повернися до світанку! Адже треба буде і її позбутися! – промовила Маланка, кивнувши на зв’язану Яринку.

Лукаш кивнув і вивів свого коня, а його коханка замкнула стайню. Ярина спробувала поворухнутися, але від найменшого руху руки нестерпно боліли – занадто туго її зв’язали. «Ярема встиг далеко від’їхати, – запевняла саму себе Яринка, більше тривожачись за брата, ніж за себе. – І Лукаш його не наздожене! Господи, прошу Тебе, хай він не наздожене брата!» З її очей потекли сльози. Допомоги чекати було ні від кого – уся челядь пішла на пошуки Яреми. Та навіть якби хтось із якогось дива і прийшов у стайню, то навряд чи відчинив би замкнені двері. У розпачі дівчинка лежала на купі сіна, тихенько плачучи. Навколо стояла мертва тиша, навіть коні не пирхали. Тому коли неголосно клацнув замок на дверях, Яринка здригнулася від жаху, подумавши, що її прийшли вбивати. У стайню увійшла… Люба. Дівчинка причинила за собою двері, прислухалася, а потім, придивившись, розгледіла в темряві на купі сіна Ярину. Люба квапливо перерізала мотузки та вийняла кляп із рота Ярини. У тої в роті пересохло, а коли вона спробувала підняти руки, то скрикнула від болю – так сильно вони заніміли.

– Тихіше, не кричи! – прошепотіла Люба. – Ярема давно поїхав? Чи не так?

– Ще в обід, – відповіла Ярина, про що одразу ж пошкодувала, не знаючи, можна довіряти Любі чи ні.

– Слава Богу! – зі щирою радістю вигукнула дівчинка. – Ярино, тобі треба якнайшвидше втікати! Я підслухала, як мати і Лукаш говорили з тобою. Челядь досі не повернулася, тож захистити тебе нікому. Тому я вкрала у матері запасний ключ. Скоро світанок, і Лукаш повернеться, тож тікай до пана Дубченка – він захистить і тебе, і Ярему!

– Але чому ти мені допомагаєш? – хрипко спитала Яринка, оскільки уявити не могла, що покірлива Любонька здатна піти проти своєї матері.

– Та тому що ти стала для мене все одно, що рідна сестра! І Ярема завжди до мене добрий і теж став для мене рідним! У мене нікого немає ближчого, ніж ви! – мовила дівчинка, і голос її затремтів. – Я ж мамі зовсім не потрібна! І якщо вони з Лукашем уб’ють вас, то я ніколи собі цього не пробачу! І не можу я допустити, щоб мама стільки гріхів скоїла! Тож давай поквапимося!

Яринка підвелася, відв’язала Промінчика і повела до виходу.

– Ось тут у мене є трохи грошей – мені їх вітчим залишив. Забери їх! Вони тобі в дорозі знадобляться! – шепотіла Люба, засовуючи маленьку торбинку Ярині в кишеню.

У стайні було темно, тому Любонька не могла побачити вдячного погляду Ярини. Але покірливій дівчинці, чия душа виявилася хоробрішою й благороднішою, ніж у багатьох дорослих, не треба було подяки. Для неї було важливішим, що близнюки врятуються.

– Любонько, поїхали зі мною! – вигукнула Ярина, збагнувши, що Маланка про все здогадається і зірве зло на дочці. – Адже мати зрозуміє, що це ти мені допомогла! І тоді гнів її буде нещадним!

– Ні! Я не можу! – відповіла дівчинка. – Та й нічого вона мені не зробить – я все ж таки її дочка! А коли повернеться вітчим, то я… я… я навіть не знаю, чи зможу розповісти йому правду про рідну матір!

– Нічого йому не кажи! Не треба! Яка б Маланка не була, але вона твоя мати і теж любить тебе! – відповіла Яринка, а потім поривчасто обняла Любу. – Спасибі тобі! Дай тобі, Боже, всього… всього… і щастя, і здоров’я… – голос дівчинки зірвався, а на очі навернулися сльози.

– Бережи тебе Пречиста Діва, сестричко, – прошепотіла Любонька, уперше так назвавши Яринку. – Їдь! Не барися!

Ярина обережно визирнула зі стайні, але подвір’я було порожнім, а будинок безмовно дивився на неї – у жодному з вікон не світився вогник. Дівчинка повела коня до воріт. Люба йшла за нею слідом, але у воротах зупинилася. Ярина скочила на Промінчика й озирнулась на дім, де вони з братом багато років тому знайшли притулок, де пройшло їхнє зовсім не щасливе дитинство. Вона зітхнула і тихо мовила: «Прощавай, Любонько! Бережи тебе Боже!» – і після цих слів пустила Промінчика ходою, щоб не було чутно стукоту копит.

Поміркувавши, Ярина вирушила об’їзним шляхом, щоб не зіткнутися з Лукашем. Уже настав пізній ранок, коли дівчина, ледь не заблукавши, виїхала на велику дорогу і помчала шаленим галопом. Ярині дуже хотілося їсти, а ще сильніше – пити. Але вона боялася зупинитися хоча б на хвилину. Від напруги боліли руки й ноги, і Ярина через силу трималася в сідлі. Тільки Промінчик усе скакав і скакав, наче його м’язи були відлиті з бронзи. Бідній дівчині весь час ввижався тупіт копит позаду – вона нажахано оглядалася, очікуючи побачити Лукаша, але дорога була порожньою. «Треба заїхати в якусь корчму, щоб поїсти, бо інакше впаду посеред дороги. Боже мій, а якщо я не наздожену хрещеного і брата? Що мені тоді робити? Ні, я наздожену їх!» – думала дівчина, старанно проганяючи від себе тривогу й усе далі від’їжджаючи від рідного дому.

Не здумай робити зауваження жінці щодо її вад.

Утомлена Ярина в’їхала на обійстя першої-ліпшої корчми, яка трапилася на шляху. Дівчинка прив’язала Промінчика й, увійшовши всередину, підійшла до корчмаря.

– Мені треба заночувати і повечеряти, – мовила Ярина, від хвилювання забувши привітатися.

Корчмар оцінююче оглянув небідно вдягнену дівчину та вкрадливо запитав:

– А ти зможеш заплатити за вечерю і нічліг?

– Так.

– Тоді сідай он там! – корчмар вказав на стіл у темному кутку. – Зараз тобі принесуть їжу, тільки заплати наперед!

Ярина дістала з кишені монетку, яку приготувала заздалегідь, щоб не показувати всіх грошей. Корчмар єхидно посміхнувся, розгадавши її хитрість, і досвідченим оком оцінив намисто і золоті сережки, що заманливо поблискували на своїй власниці. Але змучена Яринка цього не помітила – звідкись долинав запаморочливий