Ярино, вогнику мій - Ярослава Дегтяренка

Але Станіслав тільки зневажливо скривився й вийшов зі світлиці. Петро важко зітхнув і міцніше обійняв сплячу Ярину, обережно поцілував у маленький лоб, а другою рукою погладив Ярему по худенькому плечу.

З тих пір Дубченко два рази на рік приїжджав провідувати хрещеників, чим викликав досаду у їхнього діда. Станіслав сам не міг зрозуміти, що саме його дратує у стосунках Петра і близнюків – чи те, що онуки полюбили хрещеного всією душею, чи те, що ним, Станіславом, обоє нехтували. Ні, Ярина і Ярема поводилися чемно, слухалися його, але не було у їхніх поглядах та словах тієї душевної теплоти, яка властива рідним людям – обоє говорили з ним холодно, немов із чужим.

А Петро душі не чув у близнюках і в кожен свій приїзд привозив їм подарунки, на які не шкодував грошей. А одного разу він подарував Яремі породистого жеребця.

– Ти ж майбутній козак! – говорив Петро, зачаровано дивлячись на щиру радість похресника. – А який же козак без коня?

Поруч почувся схлип. Дубченко озирнувся і побачив Ярину, яка ледь стримувалася, щоб не заплакати вголос.

– Ярино! Золотко моє! Що сталося, доню? Хто тебе образив? – здивувався Петро, обнімаючи її за плечі. Але дівчинка мовчала, відверталася, а потім вирвалася з його рук і втекла.

– Що це з нею? – здивувався старий, дивлячись то на Станіслава, то на Настю.

– Яринці теж коня захотілося, – зніяковіло відповіла жінка. – Вона мені про це сказала, коли ми сюди йшли. Хоч я їй і говорила, що негоже це для дівчинки. І от уже вперте таке – усе одно розревілося!

Станіслав тільки хмикнув – йому було байдуже до смутку онуки. Лише мовив, захоплено роздивляючись коня:

– Добрий кінь! Балуєш ти хрещеника, Петрусю, надто вже балуєш!

Петро зітхнув і пішов шукати хрещеницю. Ярину він знайшов у бур’янах за городом. Вона, сидячи на землі і сховавши обличчя в коліна, гірко плакала.

– Донечко! – покликав її старий, сідаючи поруч.

Ярина підняла на нього заплакане обличчя, зніяковіла, а потім знову заридала, сховавши личко у нього на плечі.

– Тобі теж коня хочеться? – відверто запитав Дубченко.

Дівчинка підвела очі, які від сліз стали світло-зеленими, і кивнула.

– Так а чому плачеш? – з усмішкою запитав Петро.

– Бо ніколи його не матиму! – відповіла Ярина. – Ні, хрещений, ти не думай, що мені ті сережки, які ти подарував, не подобаються! Вони такі, такі… – схлипуючи, пояснювала вона, але так і не змогла описати дарунок. – Але кінь у Яреми кращий!

Петро обняв хрещеницю і промовив:

– Яринко, мій золотий вогнику! Я не обіцяю тобі, що неодмінно подарую коня, але якщо вийде його дістати, то подарую. Тільки не плач! Твої сльози крають мені душу.

Ярина схлипнула й обняла його, потроху починаючи заспокоюватися.

– Хрещений, ось скажи, чому ти такий, а дід – ні?

– Який? – усміхнувся Петро.

– Добрий! І так сильно любиш нас із Яремою! А дід… Він… – дівчинка зітхнула.

Дубченко обняв її і теж зітхнув. Він розумів, що похресники бачать різницю між його ставленням і ставленням діда, але не хотів, аби вони зневажали Станіслава.

– Не думай про дідуся погано, Ярино, і не сердься на нього – він любить вас! Тільки ось вік прожив, а висловлювати свою любов не навчився. Ну що, заспокоїлася? Підемо?

Яринка кивнула й, узявши Петра за руку, пішла з ним додому.

Спливали роки. І майже нічого не змінювалося: близнюки, як і раніше, відчували на собі презирство рідного діда та любов хрещеного. Ярема навчався у Києво-Могилянській колегії і приїжджав додому тільки влітку, а Яринка мешкала з дідом, сумуючи за братом та хрещеним. Тому постійно терлась біля Насті, яка не могла замінити їй матір, але дарувала і їй, і Яремі душевність, якої не було у діда.

Лише Станіслав круто змінив своє життя – одружився з молодою вдовицею.

Як уже так сталося, що Меланії – так звали нову пані Черевковську – вдалося уярмити легковажного Станіслава, залишилося загадкою. Хоча найімовірніше, спритна жінка поставила питання руба: хочеш отримати мене, так веди під вінець. І Станіслав, звиклий удовольняти свої примхи, погодився. Маланка була дуже вродливою жінкою двадцяти семи років, і розум вона мала практичний. Саме за останнє і цінував її Станіслав й у свої п’ятдесят чотири роки часто прислухався до її думки.

Для Насті одруження коханця стало тяжким ударом. Але вона віддано кохала Станіслава, тому не пішла від нього, а залишилася у господі куховаркою, аби хоч здалеку бачити його. І покірливо зносила всі образи від Маланки, яка знала, ким донедавна була Настя.

У Маланки була дочка від першого шлюбу – Любов, або Любонька, як її лагідно називав сам Станіслав. Дівчинка була тиха, сором’язлива, немов засмикана своєю енергійною матір’ю, хоча лише на рік молодша од Ярини та Яреми, яким на той час виповнилося по одинадцять років. Поява Маланки і Люби викликала у близнюків жаль до Насті та ще більшу образу на діда, який із чужою дівчинкою був лагідніший, ніж з кровними онуками.

А Маланка робила все, щоб утертися в довіру до близнюків, сподіваючись, що це сподобається її новому чоловікові. Проте близнюки відчували нещирість Маланки і ставилися до неї стримано, хоча й чемно. А ще величали «бабусею», чим доводили до сказу – яка вона у розквіті років бабуся?

Одного разу Петро з’явився провідати хрещеників. Він пам’ятав про дану хрещениці обіцянку, яка не давала йому спокою. Сама Ярина вже давно забула про свою примху, але коли хрещений привів їй у подарунок коня, то не могла повірити своєму щастю.

Подарований аргамак[3] дійсно був красенем! Легкий і витончений, невтомний і стрімкий, немов народжений не кобилицею, а вільним вітром, жеребець дивився на свою маленьку господиню розумним поглядом мигдалеподібних очей, обережно переступав на місці, наче усвідомлював, що перед ним стоїть дитина, яку не можна калічити і яку він має слухатися.

– Як ти його назвеш, доню? – запитав Петро, розчулено дивлячись, як сяють щастям очі Ярини.

– Промінчик.

– Чому?

– Тому, що твоя любов, хрещений, зігріває мене, як сонце, і цей подарунок – черговий промінчик твоєї любові, – з несподіваним для свого віку красномовством відповіла Ярина, чим зворушила Петра до глибини душі.

Правду кажучи, для такої малої дівчинки, нехай навіть й улюбленої хрещениці, це був аж занадто дорогий подарунок. Сотника це роздратувало, бо він усе ж таки прагнув