Ярино, вогнику мій - Ярослава Дегтяренка

Провівши хрещеного за околиці міста, Ярема поквапився додому. Щоб його ніхто не побачив, він залишив свого коня у садку та, обережно прокравшись у дім, наблизився до опочивальні діда, прислухався і почув за дверима шепіт і легкі стогони. «Оце закортіло їм, що й ночі не дочекалися! Тепер ти, бабуню, підеш навколо світу зашморгом!» – задоволено подумав Ярема, пригадавши одну з багатьох примовок свого хрещеного, а потім різко розчахнув двері. І одразу густо почервонів від досі не баченого видовища, соромливо відвів очі, але увійшов до спальні й голосно кашлянув. Від цього звуку Лукаш різко зіскочив із ліжка, а Маланка вискнула і полізла під укривало, натягнувши його до підборіддя.

– Бог на поміч, голуб’ята! – розв’язно мовив Ярема, намагаючись приховати своє зніяковіння та глузливо зиркаючи на коханців. – Ти, Маласю, краще одразу збирай своє шмаття і забирайся звідси. А заразом і коханця свого прихопи! Адже коли дід дізнається про твою зраду, то гнів його буде страшний!

Маланку охопив тваринний жах, бо Станіслав такий, що… На очі жінки навернулися сльози, і вона заблагала:

– Яремо, я прошу тебе, не говори нічого Станіславу! Христом Богом тебе прошу! Він же вб’є Лукаша і мене! А що станеться з Любою, якщо вона осиротіє?! Пощади, Яремонько!

– Ні! Ти давно вже чиниш підступи проти нас із сестрою, так що вибору в мене немає – або ти, або ми. Тож забирайся звідси, поки дід не повернувся! І не барися, Маласю! – з цими словами Ярема зібрався піти, але тут на нього накинувся Лукаш і з силою вдарив ефесом своєї шаблі по потилиці. Хлопець упав як підкошений, навіть охнути не встиг.

– Чого дивишся? – буркнув Лукаш до отетерілої від його поведінки коханки, замикаючи двері на засув. – Швидко подай мотузки, що у мене в кишені шароварів! І чимось рота йому треба зав’язати!

Маланка схопилася та подала йому тонкі шкіряні ремінці й серветку, а Лукаш уміло й міцно зв’язав Ярему і заткнув йому рота серветкою.

– Його треба порішити, – спокійно сказав він, натягуючи шаровари. – Так ми одразу вб’ємо двох зайців: і хлопця позбудемося, як раніше говорили, і від його діда вбережемося. Поки сховаймо його тут, а вночі я винесу його, уб’ю і десь закопаю.

Очі Маланки загорілися. Адже єдиною причиною, із якої молода і вродлива Маланка пішла за старого Станіслава, було його багатство. Але близнюки ставали їй на заваді, бо чоловік прямо говорив, що саме вони його головні спадкоємці. Не рятувало справи навіть чимале віно,[6] яке він їй виділив, – Маланка хотіла усе його майно.

– А зараз його не можна вбити? – запитала вона, одягаючись.

– Та ж кров буде по всій кімнаті!

– То придуши ти його, і все!

– Ні! Зробимо так, як я сказав. І постарайся не видати себе хвилюванням. Його сестра може щось запідозрити!

– Боже мій, вона й так запідозрить! – заволала Маланка. – Що ми їй скажемо? Як пояснимо всім, куди він подівся?

– А ми скажемо, що він поїхав із Дубченком! – мовив Лукаш після роздумів. – А що? Вирішив на Низ утекти, козацькї слави здобути!

– А якщо Дубченко наступного року приїде і скаже, що не забирав його? – з сумнівом похитала головою Маланка.

– А це що – наш клопіт? Хто через рік буде шукати свідків, які його бачили? Головне – нині виплутатися з цієї біди! Замкнемо кімнату зсередини: ти вийдеш у двері, а я вилізу через вікно, – розпорядився Лукаш, бо кімната замикалася лише зсередини. – А ввечері позбудемося його.

Маланка пом’ялася, але потім погодилася з коханцем і полізла до нього з поцілунками. Вони деякий час пристрасно цілувалися, стоячи над непритомним Яремою. Але потім Лукаш випроводив коханку за двері й подивився на підлітка, який почав приходити до тями. «Адже зовсім хлопчисько! Ще й життя не бачив! Ось тільки немає в мене виходу! Інакше не зносити нам з Маланкою своїх голів!» – подумав він, на мить пошкодувавши Ярему.

– Ти, хлопче, не сердься! Треба було спершу подумати, чи слід без стуку заходити. Так що сам, дурню, винен, – говорив Лукаш, пхаючи Ярему під ліжко. – А тепер доведеться тебе вбити. Можеш помолитися і покаятися – час у тебе є. Хоча тобі, невинній душі, мабуть, і каятися ще ні в чому. І я неодмінно поставлю свічку за упокій твоєї грішної душі, а з часом і панахидку замовлю! – із цими словами він обережно визирнув у вікно і, не побачивши небажаних свідків, виліз, нещільно причинивши стулки.

Відвертий цинізм Лукаша не обурив Ярему, він подумки лаяв самого себе всіма відомими лайками, уторопавши, що вчинив непоправну дурість. Треба було покликати свідків або повернутися разом із хрещеним! А тепер його вб’ють, і Яринку нікому буде захистити. «А будьте ви обоє прокляті! Нехай вас усі святі покарають за ваші гріхи!» – думав Ярема, охоплений нестримною люттю на коханців і з байдужістю усвідомлюючи, що настали останні години його життя, бо надії на порятунок у нього не було.

У цей самий час, коли Ярема так необачно потрапив у біду, Ярина з Любою неспішно поверталися додому. Проте вирішили поласувати сливами, тому звернули з дороги та видерлися на паркан, щоб залізти до власного саду – невідомо чому, але їм подобалося ходити не в хвіртку, як годиться, а перелазити через паркан.

– Ой! А чому Яремин кінь тут стоїть? – здивувалася Люба, сидячи верхи на паркані та переводячи дух, бо захекалася, вилазячи.

– Тсс! – шепнула Ярина, тому що з’явився Лукаш, злодійкувато озирнувся, але не помітив дівчаток – їх надійно приховувало листя. Він повів Яреминого коня за городи, раз у раз озираючись на всі боки. Ярина насупилася – вона знала, що брат ніколи б не кинув коня без нагляду. Тому все це виглядало більш ніж підозріло. Коли Лукаш зник, обидві дівчинки зістрибнули з паркану і попрямували до сливи.

– Може, Лукаш повів Яреминого коня пастися? – припустила Любонька, яку теж зацікавила дивна поведінка джури.

– Може, – задумливо відповіла Яринка. Її чомусь охопила тривога, яку ще більше посилив Лукаш, котрий, чомусь повертаючись без коня, пильно на неї поглянув.

Наївшись, дівчатка пішли. Яринка, намагаючись не привертати уваги, почала шукати брата, але його ніде не було і ніхто не бачив, щоб він повертався.

Настав полудень,