Ярино, вогнику мій - Ярослава Дегтяренка

Після смерті матері дітей забрали до себе сусіди. Чужі люди тепло ставилися до сиріт і зі щирим жалем розпрощалися з ними. Ярема та Ярина сподівалися, що дід любитиме їх, якщо забрав до себе. Адже він їхня єдина рідна людина! Та даремно вони намагалися заслужити прихильність діда – він звертав на них уваги не більше, ніж на собак, що плутаються під ногами. Станіслав не помічав, що його байдужість поступово вбивала надію в дитячих душах.

Зараз він докладав зусиль, аби помиритися зі своєю куховаркою, і скоро був помилуваний – добродушна Настя не могла довго на когось ображатися. Тим паче на свого Станіслава! Тому ввечері сотник у піднесеному настрої вкладався спати, передчуваючи приємні наслідки примирення.

– Настуню, ну довго ще ти там? – нетерпляче запитав Станіслав, розвалившись на перині, коли двері раптово відчинилися і на порозі з’явилася Яринка в білій сорочечці. Станіслав здивовано витріщив на онуку очі, а вона підбігла до нього й видерлася на ліжко.

– Чому ти не обнімаєш нас? Мама завжди нас обнімала і цілувала. Обніми мене! Ти ж мій дідусь! – із надією в голосі попросила Ярина.

– Забирайся звідси! – Станіслав безцеремонно зіпхнув онуку з ліжка. – І наступного разу стукай у двері!

Перше, що побачив Черевковський у великих очах дитини, було здивування, потім у них промайнула образа, яка змінилася на гнів. Дівчинка мовчки вибігла з кімнати.

– І двері за собою зачини! – гукнув він їй навздогін.

– Ну ти й свиня! – гнівно вигукнула Настя та попрямувала до дверей.

– А ти куди? – здивувався Станіслав.

– Подалі від тебе, злостивцю! – їдко відповіла жінка, грюкнувши дверима.

Яринка прибігла до їхньої з братом кімнатки, застрибнула на ліжко і стислася у грудочку під ковдрою.

– Вигнав? – лаконічно запитав її брат, присівши поруч.

– Так! – зі сльозами вигукнула дівчинка.

Ярема зітхнув. Згадався йому похорон батька і те, як мати, ридаючи та обнімаючи його, говорила: «Синочку, тепер ти у нас з Яринкою один захисник залишився, рости швидше!» Ця сцена навіки закарбувалась у пам’яті Яреми. «Присягаюся, що завжди буду захищати Яринку! Вона одна у мене залишилася!» – пообіцяв сам собі маленький хлопчик, міцно обнявши сестру, коли до кімнати увійшла Настя. «Ану посуньтеся, кошенятка. Я з вами буду спати», – сказала жінка, примощуючись скраєчку. Усе ще схлипуючи, Яринка притулилася до неї, Ярема теж ближче підсунувся до сестри, а Настя погладила їх по голівках, лагідно прошепотівши: «Спіть, мої горобчики».

Після цього Станіслав став до онуків лагідніший. Але вже було пізно. Коханка, звичайно, йому пробачила, а онуки поводилися відчужено, хоч і чемно.

Узагалі близнюки виявилися вельми гордими дітьми. І пустотливими. Вони були нерозлучні й завжди гралися разом, немов були одним цілим. І зуміли постояти за себе перед сусідськими дітлахами, які спробували було їх ображати.

Станіслав потайки спостерігав за онуками і, помітивши їхню гордовитість, втішився цим. «Моя кров!» – задоволено подумав він, міркуючи, що ж із ними робити далі. З Яринкою йому було зрозуміло: як підросте, то віддасть її заміж, а поки нехай із нею Настя бавиться. А ось над майбутньою долею Яреми сотник потроху задумувався – хоч як, але це спадкоємець! Зрештою Станіслав вирішив, що дасть онукові освіту, а поки зайнявся тим, що почав учити його володіти шаблею і їздити верхи.

Ось так він і з’ясував, що онуки досі не хрещені.[1] Виявляється, його син жив настільки бідно, що не мав грошей заплатити за обряд.

Тоді Станіслав вирішив охрестити онуків. Хрещену матір він знайшов швидко, а хрещеним обрав свого давнього приятеля – низового козака Петра Дубченка на прізвисько Вип’ю бочку.

Вони дружили з дитинства, хоча Петро був сином бідної вдови, а Станіслав – сином заможного купця. Їхні долі склалися по-різному: Станіслав став сотником, а Петро ще в молодості подався на Низ[2] простим козаком. Але свою дитячу дружбу вони зберегли та пронесли крізь роки.

Дубченко, звичайно, не відмовився і швидко прибув у Березань. Ярина з Яремою, побачивши старого козака з суворим виразом обличчя, трохи злякалися, але не виявили цього ніяк, а Петро, хмурячись, дивився на них, а потім скрушно похитав головою. Він неодноразово докоряв приятелеві, що гріх так чинити з ріднею. Але Станіслав був неймовірно впертий і не бажав нічого чути. А нині Петрове серце, невразливе від суворого життя, наче на шматки розривалося – йому було безмежно шкода цих дітей.

Станіслав уважно спостерігав за другом та внуками і задоволено відзначив, що вони так само холодно ставляться до майбутнього хрещеного, як і до нього. І якою ж була його досада, коли вже до вечора Петро порозумівся з дітьми і вони весело щебетали біля нього! А якою була злість, коли пізніше стомлені онуки поснули біля свого хрещеного батька! Станіслав роздратовано спостерігав, як замислений Петро ніжно обнімає заснулу в нього на руках Яринку і лагідно гладить руду голову Яреми, яку той поклав йому на коліно.

– Подобаються? – глузливо запитав він, кивнувши на онуків.

– Ти що, ревнуєш, Станіславе? – здивувався Петро.

– Я? Чого б це мені ревнувати?

– Та того, що не горнуться до тебе твої онуки. Гадаєш, не бачу? Ти сам у цьому винен! Ти з такою злістю на них дивишся, що я не второпаю, навіщо ти взагалі взяв їх до себе, якщо вони тобі такі ненависні?!

– Не вони, а їхня мати! – буркнув Станіслав. – Через неї все моє життя пішло шкереберть! Тепер ще ці двоє нахлібників звалилися на мою сиву голову!

– Станіславе, ти дурень під саму зав’язку! – неголосно відповів Петро. – Тобі Бог таке щастя дав – сина й онуків, а ти сам його від себе відштовхнув! Я своє життя прожив, наче вечір у шинку прогуляв – нікого в мене на білому світі немає. І тепер ці двоє діток – мої! Вони мені і за сина, і за дочку будуть. Мені тепер є заради кого жити. А у тебе все це