Ярино, вогнику мій - Ярослава Дегтяренка
– Давай вчинимо з тобою так: я відвезу тебе до своїх дядька Степана і тітки Уляни Воробенків. Їхній зимівник[9] лежить у Тихому Яру, що перед Гадючим порогом.[10] Ти поки поживеш у них, а я поїду на Січ і там пошукаю твоїх родичів. Що скажеш?
– А вони погодяться прихистити мене? – запитала Ярина. Їй стало страшно – Бог його знає, що це за люди. Може, вони лихі та суворі. Та й узагалі, навіщо їм зайвий рот?
– Погодяться! Дітей у них немає, а в мого батька велика родина, тому вони взяли мене на виховання, коли мені п’ять років було. Поживеш у них доти, доки я знайду твого хрещеного. Погоджуйся! Усе одно тобі нікуди подітися.
Ярина поглянула на Данила: у його очах було стільки доброти, що дівчина зважилася:
– Добре. Але тільки до тих пір, поки мене забере хрещений!
– Тоді їдьмо! Звідси до Тихого Яру недалеко.
Після Кодака почалися безлюдні місця. Ярина лише дивувалася, як Данило знаходить шлях у цьому безмежному царстві буйних трав, що чергувалися з невеличкими гайками у живописних урочищах. Але ось шлях привів їх у велику балку, яка тягнулася до Дніпра, що блакитнів на небокраї. Її пологі схили поросли лісом, жовтавим від близького подиху осені, а трохи далі біліли хаотично розкидані хати під очеретяними дахами. І тільки вже біля річки балка переходила у вузький крутосхилий яр. Це було затишне місце, надійно сховане від сторонніх очей: рідкісний проїжджий і не здогадався б, що варто звернути зі шляху в бік річки – й опинишся у зимівнику.
– Оце так! – вигукнув Данило, зупинивши коня на пагорбі. – Це вже не Тихий Яр!
– Як це? – не зрозуміла Ярина.
– Раніше тут усього три сім’ї жило, а тепер і голки ніде вткнути! – вражено сказав хлопець. – Цікаво, а звідки стільки народу набралося?
Ярина здивовано на нього подивилася, але промовчала – у її розумінні це поселення не дотягувало й до скромного звання хутора. Коли Данило говорив їй «зимівник», то вона уявляла собі хутір із тісним рядом хат. А виявилося, що зимівник – це невеличке поселення, а навколо на багато миль жодної живої душі. «Як же ці люди живуть у такій глушині?» – думала дівчина.
Господа родичів Данила містилася в самому кінці Яру, ближче до Дніпра. Обійстя було огороджене тином, уздовж якого з боку вулиці акуратним рядком пишно розрослися кущі бузини, створюючи живопліт. Сама хата була невелика, із чотирисхилим очеретяним дахом, з глиняними, ретельно побіленими стінами. За хаткою розкинувся задній двір із господарськими будівлями.
Тільки-но подорожні в’їхали на обійстя, як заливисто загавкали собаки, а з хати вибігла струнка жінка й радісно кинулася до Данила.
– Мій соколе! Ну, нарешті! Ой, як же я тобі рада! Ой, як тужила за тобою! – обіймаючи й цілуючи його, примовляла жінка, і Яринка здогадалася, що це і є Уляна. Жінці було сорок два роки, але здавалася вона молодшою. Очі мала чорні, щоправда, не такі оксамитові, як у її небожа, але погляд їх був лагідним, світився добротою і веселощами, а обличчя приваблювало ніжним рум’янцем.
Помітивши дівчину, Уляна привітно всміхнулася і запитала:
– Ой! А кого це ти до нас привіз?
– Її звуть Ярина, тітонько. Вона онука березанського сотника Черевковського і… Краще, ходімо в хату – там усе розповімо, – запропонував Данило.
Пройшовши крихітні сіни, Ярина опинилася всередині хати, яка складалася з єдиної кімнати з земляною долівкою – чистенької і затишної. Зліва від дверей була ретельно вибілена піч, праворуч – полиці з кухонним посудом, уздовж вікон тяглися широкі лавки і стояв стіл. У кутку за піччю був поміст для спання, а на покуті висіла велика ікона Христа, якою не погребував би й сам митрополит – так майстерно вона була виконана. І як така цінна ікона потрапила до житла степового козака, можна було лише здогадуватися. Вся обстановка хати, за винятком ікони, вражала своєю скромністю й невибагливістю.
– То що в тебе сталося, дитино? – запитала Уляна, входячи слідом.
Ярина боязко на неї поглянула і, соромлячись, розповіла жінці про свої лихі пригоди. Уляна вислухала, а потім рвучко обняла її, почала гладити по голові, примовляючи: «Господи Боже, і що ж це таке на світі коїться? Невже є такі люди, що гріха не бояться, якщо так із сиріт знущаються! Яриночко, живи у нас, скільки треба!»
– Що ви, пані! – здивувалася дівчинка. – Та як я можу вас так обтяжувати? Хрещений мене неодмінно забере…
– Та яка я пані? – розсміялася Уляна. – Кажи мені просто: тітка. І давайте обідати, бо ви з дороги і голодні!
– А де дядечко? – запитав Данило.
– Степан поїхав до діда Лавріна і повернеться надвечір. Де ж ти був увесь цей час, Данилочку? – запитала жінка.
– Батьків відвідував.
– Та що ти! – стрепенулася Уляна. – Що ж ти одразу не сказав? Як там моя Мар’янка? Як племінники? А зять мій як?
– Усі живі й здорові. У мене добавилося небожів, а двох молодших сестер заміж видали, – чомусь без теплоти в голосі розповідав Данило, а потім додав із більшою теплотою: – Мати з батьком веліли вам кланятися. Мама сильно за вами сумує. Правда, хворіє вона трохи.
Уляна зітхнула і посмутніла – минуло більше двадцяти років, як вона бачилася з сестрою. Данило це розумів, тому, щоб не ятрити тітоньці серце, перевів розмову на інше:
– А звідки у вас стільки народу набралося?
