Правда - Террі Пратчетт
Вільям отримав добрий атестат, як воно зазвичай буває з учнями, котрих до пуття запам’ятав мало хто зі вчителів. І тоді перед його батьком постала проблема його подальшої долі.
Він був молодшим сином, а сімейна традиція полягала в засланні молодших синів у жерці чи ще кудись, де вони не могли б накоїти зайвого лиха у фізичному сенсі. Але запійне читання вже далося взнаки. Вільям зрозумів, що сприймає молитву як своєрідний спосіб судових дебатів з блискавицями.
Доля управителя, що впорядковує землі та маєтки, була майже такою ж поважною. Проте Вільямові видавалося, що землі та маєтки більш-менш нормально впорядковуються й без нього. Він добре сприймав сільську місцевість, але за умови, що вона перебувала по інший бік вікна.
Військова кар’єра за кордоном не годилася теж. Вільям мав глибоку відразу до вбивства незнайомих людей.
Йому подобалося читати й писати. Він любив слова. Слова не галасували й не гримали на нього, що було чи не визначальною рисою його родичів. Слова не змушували борсатися в холодній грязюці. Вони також не полювали на безборонних тварин. Вони робили те, що він їм наказував. Відтак, сказав він, він хотів би писати.
Батько вибухнув, наче вулкан. В його особистому світі писар стояв лише на одну сходинку вище за вчителя. О боги, хлопче, вони ж навіть не їздять верхи! Слова, які пролунали далі, належали до тих нечисленних слів, які Вільям не поважав.
У підсумку Вільям подався геть — а саме, до Анк-Морпорку, традиційного пункту призначення загублених душ. Там він збирався спокійно заробляти на життя словами й розмірковувати про те, що ще легко відбувся в порівнянні з братом Рупертом, котрий був і дужий, і вродливий, і з усіх боків відповідав ідеалам Гагльстону — от тільки, бідака, народився старшим братом…
А потім сталася війна з Хапонією.
Це була нічим не визначна війна, котра скінчилася ще до того, як почалася; війна, по завершенні якої обидві сторони зробили вигляд, ніби її й не ставалося. Але однією з подій, котрі таки сталися в ті кілька ганебних днів нездорової метушні, була загибель Руперта де Ворда.
Він загинув за свої переконання. Головним із цих переконань була типово гагльстонська віра в те, що хоробрість може замінити обладунок — і що хапонці побіжать, якщо на них досить голосно закричати.
Під час останньої зустрічі з Вільямом їхній батько приділив чимало уваги шляхетним і гордим традиціям де Вордів. Здебільшого ці традиції включали насильницькі смерті, і ці смерті були здебільшого чужими. Але Вільям збагнув, що якимось чином де Ворди вважали непоганою винагородою і власну смерть — принаймні, вони сприймали її як достойне друге місце в перегонах життя.
Де Ворди завжди першими підіймались на поклик батьківщини. Саме для того вони й існували. Хіба фамільним гаслом не було «Le Mot Juste»{4}? Слушне Слово у Слушний Час, сказав вельможний де Ворд. Він ніяк не міг второпати, чому Вільям відмовляється прийняти цю прекрасну традицію. Відтак, як це і притаманно подібним людям, він вирішив, що єдине, що можна з цим зробити — це не робити нічого.
Відтоді поміж двох де Вордів запанувала арктична тиша, в порівнянні з якою морози найсуворіших зим здалися б задухою сауни.
Похмурий настрій Вільяма дещо покращився, коли він, зайшовши до друкарні, застав там Скарбничого, котрий саме дискутував з Вернигорою з приводу теорії слова.
— Не скажіть, не скажіть, — говорив Скарбничий. — Так, формально слово дійсно складається з окремих літер. Але, власне, вони мають тільки, — він артистично поворушив довгими пальцями, — теоретичне буття, якщо можна так висловитись. Це, як то кажуть, слова partis in potentia, і, боюся, вкрай недалекоглядно було би вважати, що їм притаманне якесь істинне буття unis et separato. Власне, сама концепція літер, які мають власне фізичне буття, з філософської точки зору видається такою, що викликає надзвичайну стурбованість. Власне, це так, як би носи та пальці бігали світом самотужки…
Скільки «власне», подумав Вільям, котрий завжди помічав такі речі. Три «власне» поспіль, ужиті в короткій промові, зазвичай означали, що джерело натхнення ось-ось пересохне.
— У нас повні скрині літер, — рішуче сказав Вернигора. — Ми можемо робити які завгодно слова.
— Бачте, в цьому й полягає проблема, — сказав Скарбничий. — Чому б не припустити, що метал пам’ятає слова, які він відображав? Гравери хоча б розплавляють свої форми, й очисна сила вогню…
— Даруйте, ваша превелебносте, — перебив Вернигора.
Один із гномів акуратно постукав його по плечу і вручив йому квадратний аркуш паперу. Вернигора передав його Скарбничому.
— Наш юний колега Каслонг гадає, що ви могли би прийняти це на пам'ять, — сказав він. — Він набрав це просто під час вашої промови. В нього дуже швидко виходить.
Скарбничий спробував презирливо зміряти юного гнома поглядом, проте жодного ефекту це не дало — адже міряти довелося не таку вже й велику відстань.
— Справді? — сказав він. — Ви дуже люб’яз…
Його очі спинились на аркуші.
І вирячились.
— Але ж тут геть усе, що я сказав… Звідки ви знали, що саме я скажу? Тобто — слово в слово! — пробелькотів він.
— Звісно, можливі помилки в послідовності, — сказав Вернигора.
— Але хвилинку, — почав Скарбничий.
Вільям залишив їх удвох.
Він позирнув через голову гнома, котрий заклопотано викладав літери в невеликий металевий пенал. Товсті грубі пальці так і майоріли між скриньками, що стояли у великій таці зі шрифтами: великі літери — вгорі, маленькі — внизу. Спостерігаючи за рухом гномових рук над тацею, можна було навіть зрозуміти, що він набирає.
«За-роб-ляй-те у віль-ний час», — промимрив Вільям.
Рішення визріло. Він поглянув на стоси засмальцьованого паперу біля таці. Вони були густо списані дрібним почерком, який свідчив, що його власник потерпає на геморой.
Майже бездумно Вільям витяг записника, облизнув олівця й дуже старанно записав скорописом власного винайдення:
«Враж-чі події в місті з відкр. друк. маш. п. Вернигорою, гн., вел-й інт-с серед гром., вкл. провідн. комерс.»
Він спинився. Розмова в протилежному кінці кімнати вочевидь набувала миролюбнішого характеру.
— Скільки конкретно за тисячу? — питав Скарбничий.
— На великі замовлення знижка, — відповідав Вернигора. — Яким завгодно маленьким шрифтом, без проблем.
На обличчі Скарбничого лежав теплий відблиск, що буває в тих, хто, маючи справу з числами, бачить, як величезне число обіцяє в найближчому майбутньому стати маленьким-маленьким. За таких умов філософія мала мізерні шанси переважити. Обличчям же Вернигори
