Правда - Террі Пратчетт

Академія ж отримувала активний інгредієнт, з якого робили пілюлі, які давали Скарбничому, щоб він лишався нормальним. Принаймні, відносно нормальним, бо ж у старій добрій НА все ніколи не було так просто. Об’єктивно Скарбничий був абсолютно ненормальний і постійно галюцинував. Але одного разу його колеги-чаклуни дійшли воістину блискучого осяяння: коли вже він не може не галюцинувати, то достатньо знайти формулу, яка змусила б його галюцинувати, що він цілком нормальний[*].

Це спрацювало. Щоправда, було кілька збоїв — так, одного разу він кілька годин галюцинував, що являє собою книжкову шафу. Але тепер він постійно галюцинував, що являє собою скарбничого, і все було б гаразд, якби не побічний ефект: він також галюцинував, що вміє літати.

Звісно, у безмежжі нашого простору-часу чимало осіб раз у раз набувають необґрунтованої віри у свою здатність ігнорувати гравітацію — зазвичай, після прийому якогось місцевого еквіваленту пілюль із сушеної жабки — але це, як правило, лише дещо додає роботи законам фізики та призводить до пробки на вулиці внизу.

Проте якщо подібна галюцинація навідується до чаклуна, все буває по-іншому.

— Скарбни-и-ичий! Спустіться негайно сюди! — проревів у гучномовець Архіректор Маструм Ридикуль. — Чи ви забули, що я казав про підйом вище рівня стін?!

Скарбничий акуратно знизився в напрямку газону, на якому стояв Архіректор.

— Кликали, пане Архіректоре?

Ридикуль помахав перед ним аркушем паперу.

— Це ж ви казали мені, що робота граверів влітає нам у копієчку?

Скарбничий спробував переключити мозок на більш-менш адекватну швидкість.

— Я?

— Ви сказали, ми підриваємо бюджет. Я точно пам’ятаю.

У коробці передач Скарбничого лихоманково зчепилися кілька зубців.

— А, так-так, дуже слушно, еге ж, саме так, — сказав він. На місце з клацанням стала ще одна шестірня. — Боюся, річні розцінки змінюються непередбачувано. Гільдія граверів…

— Тут один хлоп каже, — Архіректор зиркнув на аркуш, — що може лише за долар зробити нам десяток копій на тисячу слів кожна. Це якесь кидалово?

— Гадаю, гм, що тут просто описка, Архіректоре, — промовив Скарбничий. Він нарешті опанував свій голос достатньо, щоб надати йому м’яко-шовковистих інтонацій, до яких завжди волів удаватися в розмовах із Ридикулем. — Таких грошей не стане навіть на дощечки.

— Тут написано, — Архіректор пошарудів папером, — до восьмого кеглю{3} включно.

Скарбничий на мить втратив контроль над собою.

— Дурня!

— Що?

— Перепрошую, пане Архіректоре. Я маю на увазі, цього не може бути. Навіть якби хтось міг різьбити літери так дрібно, дерево покришилось би після пари відбитків.

— Ви знаєтесь на таких речах, еге ж?

— Ну, мій прадід був гравером, Архіректоре. І, як ви знаєте, рахунки за їхню роботу просто спустошують гаманець. Думаю, я маю певні підстави твердити, що мені вдавалося збивати їхню ціну до…

— Вони запросили вас на свою щорічну вечірку?

— Ну, як великий замовник, Академія, звісно, запрошена на офіційний обід, і я, як відповідальна особа в цій сфері, вважаю своїм природнім обов’язком…

— Кажуть, п'ятнадцять перемін страв.

— …і, звичайно, Академії слід дотримуватись політики дружніх зв’язків з іншими Гіль…

— Не рахуючи горішків та кави.

Скарбничий завагався. Архіректор примудрявся суміщати дубову твердолобість із неймовірною проникливістю.

— Проблема, пане Архіректоре, — ризикнув він, — у тому, що ми завжди категорично відкидали використання набірного шрифту в чаклунстві…

— Та це-бо мені відомо, — перервав його Архіректор. — Але ж щодня є й усякі немагічні штуки, усі ці форми, і анкети, і вхідна документація, і боги знають що. Знаєте, я завжди мріяв про безпаперовий документообіг…

— Авжеж, пане Архіректоре, і саме тому ви постійно ховали документацію в сервантах чи викидали її у вікно по ночах.

— Чистий стіл — ясний розум, — прорік Архіректор. Він тицьнув аркуша в руку Скарбничому. — Сходіть-но туди та з’ясуйте, чи все це варто хоча б ламаного шеляга. Тільки, будь ласка, саме сходіть.

Наступного дня Вільямові знову боліло так, ніби він повернувся до «щурячих нір» на задах «Відра». До того ж, йому було нічого робити, а він не любив почуватися неробою.

Як відомо, на світі є два типи людей. Є ті, хто про до половини наповнену склянку каже: ця склянка наполовину повна. І є ті, хто каже: склянка наполовину пуста.

Але світ належить тим, хто, побачивши таку склянку, говорить: «Що таке з цією склянкою? Звиняйте! Моя склянка була повна! І більша!!!»

А всередині залу повно зовсім інших людей. Їхні склянки тріснуті, або випадково перекинуті (зазвичай кимось із тих, хто вимагає більшої склянки), або в них немає склянки взагалі, бо вони товклися за спинами інших і так і не зуміли дати знак барменові.

Вільям був одним із безскляночників. І це було дивно, оскільки він народився в сім’ї, де не лише вміли здобути справді чималу склянку, але й знали, як змусити інших вишикуватись із пляшками напоготові, щоб її наповнити.

Це була свідомо обрана безскляночність, і цей вибір він зробив у вельми тендітному віці — щойно його послали до школи.

Вільямів брат Руперт, як старший, вступив до Анк-морпоркської Школи найманців, широко відомої як найкраща школа для повноскляночників. Вільям, як менш важлива дитина, був відданий до Гагльстону. Цей елітний заклад був настільки непривітним і спартанським, що віддати туди свою дитину могли тільки істинні вершки з найбільших склянок суспільства.

Гранітну будівлю Гагльстону звідусіль оточували болота. Офіційним призначенням школи було робити з хлопчиків мужчин. Задіювана для цього практика передбачала певне зниження кількості учнів з часом, а заняття — принаймні, у спогадах Вільяма — полягали в дуже простих та жорстоких іграх під корисними для здоров’я дощем та снігом. Надто низьких, надто повільних, надто товстих чи просто не надто популярних учнів це косило, як траву, цілком згідно із законами природи. Але шляхи природного добору несповідимі, і Вільям з’ясував, що має певні здібності до адаптації.

Непоганим способом адаптації до ігрових майданчиків Гагльстону було швидко бігати й гучно кричати що-небудь нерозбірливе, тримаючись, однак, якнайдалі від м’яча. Дивовижно, але це дозволило Вільямові зажити репутації спритного гравця, а спритність у Гагльстоні цінувалась високо — можливо, тому, що досягнення в будь-чому іншому тут були рідкістю.

Справді спритний він був, коли справа торкалася слів. У Гагльстоні це не вважалось чимось особливим, позаяк найскладнішою вправою з пером, володіння якою вимагалось від його випускників, було написання власного імені (як правило, вони починали робити це без особливого напруження вже за три-чотири роки). Зате це означало, що Вільям цілісінькими ранками міг спокійно читати будь-що