Правда - Террі Пратчетт

Фіра, нахилившись, повільно завернула за ріг і зникла з очей.

— Мабуть, золото повезли, — припустив Колон.

— Ги. Атож.

Врешті-решт, чутка досягла вух Вільяма де Ворда. У певному сенсі там вона й лишилася, оскільки він старанно її записав.

То була його робота. За це леді Марголотта з Убервальду надсилала йому п’ять доларів на місяць. Удова квірмійського герцога теж надсилала йому п’ять доларів. Так само чинили Веренц, король Ланкру, та кілька інших вельмож Крайгір’я. Так само робив і шариф Аль-Халі, хоча в його випадку платнею було пів-воза фігів двічі на рік.

Вільям волів уважати, що має шляхетний рід занять. Все, що він мусив зробити — це дуже акуратно написати одного-єдиного листа, скалькувати написане на самшитову дощечку, надану паном Кріпслоком, гравером з вулиці Вправних ремісників, а тоді сплатити панові Кріпслоку двадцять доларів, аби той акуратно все це вирізьбив і зробив п’ять відбитків тексту на паперових аркушах.

Звісно, все треба було робити вкрай уважно, з пробілами після «Моєму Вельможному Клієнтові» та іншими подібними пeресторогами (пробіли заповнювались пізніше). Але навіть з вирахуванням витрат йому лишалася на місяць добра частка від тридцяти доларів, зароблених менше ніж за один день.

Скромний парубок без особливих зобов’язань може на тридцять-сорок доларів прожити в Анк-Морпорку місяць. (Він завжди продавав фіги, бо хоча людина й може сидіти на фіговій дієті, дуже скоро вона забажає чого-небудь іншого).

І завжди то тут, то там підверталась нагода підзаробити. Для багатьох громадян Анк-Морпорку світ письма був чимось заборонним, примарним, таємничим і не дуже пристойним. Але якщо їм вряди-годи таки треба було довірити справи паперу, мало хто міг пройти рипучими сходами повз табличку «Вільям де Ворд. Листи та Записи».

Взяти гномів. Гноми постійно прибували до міста в пошуках роботи, і перше, що вони робили — це надсилали листи додому, повідомляючи, як добре їм ведеться. Це було священною традицією, навіть якщо даному конкретному гномові велося настільки недобре, що він мусив харчуватися підкладкою власного шолома. Тож пан Кріпслок зробив спеціальний запас у кількадесят листів, де треба було лише заповнити по кілька пробілів для цілковитої відповідності замовленню.

Люблячі гноми-батьки на гірських пасмах як скарб зберігали листи, схожі десь на таке:

«Любі [Мамо й Тату],

Отож, я прибув сюди успішно і зупинився, заадресою [Вулиця Півнедзьоба, 109, Анк-Морпорк]. Все добре. Я отримав добру роботу у [пана В. Д. В. Нудля, комерсанта] і тепер дуже, скоро, почну заробляти справді добрі гроши. Я памятаю всі ваші добри поради і не пйу в барах, та, не звязуюся з Тролями. Отакі справи, тепер маю йти, з нетерпіньям чекаю зустрічі з вами та [Емелією], вашлюблячий син

[Томас Мордобій]»

…котрий зазвичай диктував усе це, п’янувато гойдаючись на стільці.

За таку роботу легко давали двадцять пенсів, і в якості додаткової послуги Вільям старанно пристосовував граматику під клієнтів, дозволяючи їм заразом і власну пунктуацію.

Цього конкретного вечора Вільям сидів у крихітному кабінеті над приміщенням Гільдії заклиначів, і дощова вода дзюрчала у водозливах за вікнами його найманої квартири. Він старанно писав, краєм вуха слухаючи безнадійно, але ретельно повторювану розминку: поверхом нижче початківцям з іще не розробленою артикуляцією проводили вечірні курси.

«— …уважно. Готові? Гаразд. Ґудзик. Ґава.

— Ґудзик. Ґава, — апатично-монотонно зумерив клас.

— Ґава. Ґудзик.

— Ґава. Ґудзик.

— Чарівне слово…

— Чарівне слово…

— Фазаммм. Ось так. Хе-хе.

— Фазаммм. Ось так. Хе-хе…»

Вільям поклав перед собою свіжий аркуш, нагострив нове перо, кілька секунд подивився у стіну й записав так:

«І насамкінець: хоча це й дещо кумедно, подейкують, ніби гноми навчилися перетворювати свинець на золото. Ніхто не знає, звідки пішла така чутка, але гноми, потрапляючи до міста у своїх законних справах, повсякчас чують вигуки, напр.: «Агов, малий, покажи-но, як ти робиш золото!». Втім, так чинять лише селюки, бо всі інші тут знають, що чекає на того, хто обізве гнома «малим». Тобто нагла смерть.

Щиро Ваш, В. де Ворд».

Він завжди волів завершувати новини на оптимістичній ноті.

Потому він приніс самшитову дощечку, запалив ще одну свічку і поклав листа, донизу текстом, на самшит. Натискаючи на аркуша вигнутим боком ложки, він перебивав чорнильний напис на матрицю — а відтак, тридцять доларів та достатня для шлункового розладу кількість фігів були все одно що в кишені.

Він занесе це до пана Кріпслока увечері, забере копії після неквапного ланчу завтра, і, якщо не станеться чогось надзвичайного, відішле їх ще до середини тижня.

Вільям вдягнув пальто, обережно загорнув дощечку в шматок провощеного паперу й ступив у крижану ніч.

Світ складається з чотирьох елементів: Землі, Повітря, Вогню й Води. Це — факт, відомий навіть капралові Гноббсу.

Також це — помилка.

Існує п’ятий елемент, і зазвичай він зветься Несподіванкою.

Наприклад, гноми навчилися перетворювати свинець на золото у важкий спосіб. Відмінність його від легкого полягає в тому, що важкий спосіб працює.

Гноми, докладаючи нелюдських, чи то пак — негномських зусиль, штовхали свою перевантажену рипучу фіру вулицею, вдивляючись у туман. Фіра обмерзала, і їхні бороди бралися кригою.

Все, що було треба — це одна замерзла калабаня.

Стара добра тітонька Фортуна. Ви таки можете на неї покластися.

Туман густішав, перетворюючи вуличні вогні на плями тьмяного світла та притлумлюючи всі звуки. Сержантові Колону та капралові Гноббсу було ясно, що жодна варварська орда не внесла завоювання Анк-Морпорку в свої плани на цей вечір. Вартові на це не ображалися.

Вони зачинили браму. Це була не така вже й велика справа, як можна було би подумати, оскільки ключі було загублено казна-коли. Спізнілі прибульці зазвичай кидали через міські мури камінці; вони цілились у вікна знайомих, що погодились би підняти засува.

Вважалося, що іноземні загарбники в разі чого не знатимуть, у які вікна кидати камінцями.

Потому двоє вартових попленталися через бруд і перегній до Річкової Брами, крізь яку мала честь входити до міста річка Анк. Вода в темряві була непомітна — тільки вряди-годи під парапетом примарною плямою пропливала крижина.

— Стривай, — мовив Гноббс, коли вони вже поклали руки на корбу підйомної решітки. — Там унизу хтось є.

— В річці? — спитав Колон.

Він прислухався. Далеко внизу почулось рипіння весла.

Сержант Колон склав долоні рупором і прокричав традиційний бойовий клич правоохоронців усіх часів та народів:

— Гей, ти!

Кілька митей не чулось ані звуку, крім вітру та води. Потім долинув голос:

— Так?

— Загарбуєш місто, чи що?

Знову запала пауза.

— Ще?

— Що «ще»? — гукнув Колон, відмовляючись здаватись.

— Ще які є варіанти?