Правда - Террі Пратчетт
Сторінка, вирізьблена гравером, була цілісна й неповторна. Але якщо взяти свинцеві літери, що вже використовувались для друку божественних одкровень, й використати їх же для кухарської книги, то що станеться з вищою мудрістю? Або, коли на те пішло, що станеться з рецептом пирога?
І чи не вийде так, що після набору навігаційного атласу тими ж літерами, якими набирали книгу заклинань, кораблі почнуть збиватися зі шляхів земних?
Оскільки історія шанує послідовність подій, слід зазначити, що саме під час цих роздумів Вільям почув за вікнами стукіт коліс. А вже за кілька митей до приміщення зайшов Правитель Ветерані — й зупинився, важко спершись на свій костур та з помірним інтересом озираючи кімнату.
— О, а ось і благородний Вільям де Ворд, — здивовано промовив Ветерані. — Гадки не мав, що й ви до цього причетні.
Вільям, почервонівши, поспішив назустріч верховному правителеві міста.
— Просто де Ворд, ваша високосте.
— А, звісно ж. Справді, — погляд Ветерані перетнув кімнату, на мить спинився на божевільно всміхнених мордах коників-гойданок, і вперся в заклопотаних гномів. — Звичайно. Ви тут сьогодні черговий?
— Чергових немає, ваша високосте, — сказав Вільям. — Але зазвичай візитерів приймає пан Вернигора, він он там.
— Що ж саме, в такому разі, привело сюди вас?
— Е-е-е, — Вільям затнувся, що, як він знав, ніколи не справляло на Патриція приємного враження. — Чесно кажучи, ваша високосте, в моєму кабінеті дуже холодно, і… ну, це справді дуже цікаво. Розумієте, я знаю, що це не зовсім…
Правитель кивнув і здійняв руку.
— Чи не могли б ви запросити сюди пана Вернигору, якщо не важко?
Тягнучи Гуніллу до високої постаті Патриція, Вільям спробував прошепотіти кілька цінних вказівок.
— Дуже радий, — промовив Патрицій. — Чи можу я поставити вам одне-два запитання?
Вернигора кивнув.
— По-перше, чи бере в будь-який спосіб участь у цьому проекті пан В.Д.В. Нудль?
— Що? — спитав Вільям. Цього він не очікував.
— Такий чудернацький пан, торгує перепічками…
— Ах, цей. Ні. Лише гноми.
— Ясно. А чи не знаходиться цей будинок на місці розриву в часово-просторовому континуумі?
— Що? — спитав Гунілла.
Патрицій зітхнув.
— Коли людина управляє містом так довго, як я, — пояснив він, — в ній оселяється гірка впевненість у тому, що будь-хто, з цілком добрими намірами починаючи нову справу, обов’язково почне її саме там, де це завдасть максимальної шкоди тканині реальності. Як було з тими «Рухомими картинками Голі й Вуда» кілька років тому, пригадуєте? Чи з Роковою Музикою — ми так і не дізналися, звідки воно все росло… Я вже не кажу про чаклунів, котрі так часто намагаються підібрати відкриваючі заклинання до Дум-вимірів, що там уже час ставити розсувні двері. І, певен, зовсім зайве нагадувати про те, як покійний пан Хонг спробував відкрити рибний ресторан на вулиці Дагона{7} саме в ніч затемнення місяця. Так? Тому, панове, мені просто хотілося б думати, що ніхто, розпочинаючи будь-де в цьому місті свій невеликий бізнес, не викличе рано чи пізно натовп багатоногих чудовиськ чи жахливих привидів, котрі почнуть розгулювати вулицями, час від часу підхарчовуючись людьми. Отже?..
— Що? — спитав Вернигора.
— Ми не помітили ніяких розривів, — сказав Вільям.
— Але, можливо, саме на цьому місці колись був жертовник забутого культу з жахливим ритуалом, і всі мешканці околиць порозбігалися світ за очі, а тепер привиди минулого чекають лише на збіг обставин, котрий дозволить їм повернутись до занедбаного жертовника, щоб, гм, знову жерти людей?
— Що? — спитав Вернигора.
Він безпорадно подивився на Вільяма, котрий зміг лише додати:
— Тут робили коники-гойданки.
— Справді? Мені завжди вбачалося в кониках-гойданках щось лиховісне, — сказав Правитель Ветерані, але виглядав він при цьому дещо розчарованим.
Та ось його обличчя просвітлішало. Він показав на велику кам’яну брилу, яку гноми використали за опору для верстата.
— Ага, — сказав він. — Не відаючи, що коїть, хтось вийняв цього каменя з-під руїн прадавнього мегалітичного храму, цей камінь пахне кров’ю тисяч жертв, і їхні душі, звичайно ж, повстануть у пошуках помсти, можете в цьому не сумніватися.
— Його спеціально для мене вирубав мій брат, — сказав Гунілла. — І мені не подобається ця розмова, шановний. Ким ви себе вважаєте, що прийшли сюди й верзете ці дурниці?
Вільям ступив уперед з усією швидкістю, до якої його спонукав спалах жаху.
— Даруйте, чи можу я на хвильку відвести пана Вернигору вбік та дещо йому пояснити? — швидко спитався він.
Яскрава посмішка Патриція не зникла й на півмиті.
— Яка чудова ідея, — сказав він, доки Вільям відштовхував гнома в куток. — Закладаюсь, пізніше він вам подякує.
Ветерані продовжував стояти, спершись на костур, та розсіяно споглядати верстат, а Вільям де Ворд за його спиною провадив короткий екскурс в політичні реалії Анк-Морпорку — особливо торкаючись тих із них, що стосувалися наглої смерті. В останньому Вільям допомагав собі жестами.
За півхвилини Вернигора знову підійшов до Патриція і став перед ним, устромивши великі пальці за пояс.
— Я говорю, як звик, — сказав він, — і називаю речі своїми іменами…
— А що ви називаєте лопатою? — урвав Правитель.
— В житті не тримав у руках лопати, — ображено сказав гном. — «Лопати» бувають у селян. Але я називаю заступ заступом{8}!
— Я так і думав, — сказав Ветерані.
— Юний Вільям каже, що ви — безжалісний деспот, котрому не подобається друкарство. Але я кажу, що ви — благородна людина, котра не позбавить чесного гнома його невеликого заробітку, чи не так?
І знову посмішка Ветерані й не поворухнулася.
— Пане де Ворде, на хвилинку…
Патрицій компанійськи обійняв Вільяма за плечі й акуратно відвів його вбік від скупчення гномів.
— Я тільки сказав, що дехто називає вас… — почав Вільям.
— Хвилинку уваги, шановний, — сказав Патрицій. — Я думаю, що, всупереч усьому досвідові, я міг би повірити в те, що тут дійсно відбувається просто невеликий бізнес, розвиток якого таки обійдеться без армії чаклунських потвор на вулицях мого міста. В Анк-Морпорку таке, безумовно, уявити важко, але я готовий розглянути таку імовірність. Відтак скидається на те, що тему «друкарства» можна було б і повернути до життя.
— Справді?
— Так. Тому я схиляюсь до того, щоб дозволити вашим друзям продовжувати їхні пустощі.
— Вони мені не такі вже й… — почав Вільям.
— Звичайно, я повинен додати, що в разі виникнення будь-яких ускладнень надприродної, гм, природи — відповідальність
