Правда - Террі Пратчетт

— На мене? Але…

— О, невже ви хочете сказати, що це нечесно? А можливо, навіть безжалісно, а також деспотично?

— Ну, е-е-е, я…

— Окрім усього іншого, гноми є однією з найпрацьовитіших та цінних етнічних груп цього міста, — сказав Патрицій. — А тому я хотів би уникнути можливих непорозумінь. Особливо з огляду на непевне становище в Убервальді та ситуацію, що склалася довкола питання Мунтабу.

— Мунтаб? Де це? — спитав Вільям.

— Цілком з вами згоден. До речі, як там вельможний де Ворд? Вам слід би, знаєте, писати йому частіше.

Вільям промовчав.

— Я завжди вважав, що розпад родини — це дуже прикро, — сказав Правитель. — Від цього в світі тільки більшає «не помнящих родства», — він приязно поплескав Вільяма по плечу. — Я глибоко переконаний, що ви прослідкуєте за тим, аби друкарський бізнес не суперечив релігійним догматам, нормам громадського спокою та вимогам здорового глузду. Сподіваюсь, я зрозуміло висловлююсь?

— Але я не маю ніякого впливу на…

— Перепрошую?

— Так, ваша високосте, — вимовив Вільям.

— Чудово. Чудово! — Патрицій випростався, обернувся й посміхнувся гномам.

— Справді чудово, — сказав він. — Слово честі. Купа маленьких літер, і всі — як одне ціле. Можливо, це ідея, час якої настав. Можливо, я навіть вряди-годи що-небудь вам замовлятиму.

З-за спини Патриція Вільям відчайдушно замахав Гуніллі.

— Спеціальні розцінки для урядових замовлень, — пробурмотів гном.

— О, але я й на думці не мав платити менше за інших клієнтів, — здивувався Патрицій.

— Вам і не пропонується менше, ніж…

— Поза всяким сумнівом, ваш візит був для всіх нас честю, ваша високосте, — заквапився Вільям, акуратно розвертаючи Ветерані в напрямку виходу. — Ми з нетерпінням очікуватимемо на ваші замовлення.

— Ви достеменно знаєте, що пан Нудль ніяк не пов’язаний з цим підприємством?

— Гадаю, він що-небудь замовляє, але на тому все, — сказав Вільям.

— Неймовірно. Неймовірно, — говорив Правитель, вмощуючись у свій екіпаж. — Щиро сподіваюся, що він не захворів.

З даху навпроти за його від’їздом спостерігали дві фігури.

Одна з них дуже-дуже тихо сказала:

— Мля!

Друга спитала:

— Маєте пропозиції, пане Тюльпане?

— То це той, хто править містом?

— Еге ж.

— А де ж його, мля, охоронці?

— Якби ми хотіли скрутити йому в’язи просто тут і зараз, наскільки б цьому зарадили, скажімо, четверо охоронців?

— Як ситечко для заварки, пане Шпилько.

— Так отож.

— Але ж я міг би його цеглиною прибити, не сходячи з місця!

— У мене, пане Тюльпане, склалося враження, що чимало організацій мають на таку перспективу власну точку зору. Подейкують, що тутешнє звалище по-своєму непогано квітне. А в людини, що сидить на верхівці, завжди знайдеться ціла купа друзів. Тобі не вистачить цегли.

Пан Тюльпан поглянув униз, на від’їжджаючий екіпаж.

— Наскільки я чув, він взагалі нічо не робить!

— Так, — погодився пан Шпилька. — В політиці це — одне з найскладніших умінь.

Пан Шпилька та пан Тюльпан склали свій дует з вельми відмінних вокалів, і не останнім внеском пана Шпильки було політичне чуття. Пан Тюльпан це поважав, хоча й не розумів. Він задовольнився бурмотінням: «Простіше було би, мля, пробити йому головешку».

— Авжеж — якби тільки все на світі було, мля, так просто, — сказав пан Шпилька. — І, послухай, викинь той хонк! Це сміття годиться хіба що для тролів. Воно ще гірше за слеб. До того ж, вони його мішають з товченим склом.

— Це ж хімія, — похмуро сказав пан Тюльпан.

Пан Шпилька зітхнув.

— Мені спробувати ще раз? — спитався він. — Слухай уважно. Всі наркотики є хімією, але — будь ласка, слухай уважно — не вся хімія є наркотиками. Пам’ятаєш, як вийшло з тими ліками від печії, за які ти заплатив п’ять доларів?

— Мені було добре, — прогарчав пан Тюльпан.

— Від карбонату кальцію? Та навіть для тебе це було б… Послухай, ти вже напхав собі в носа стільки крейди, що той, хто відітне тобі голову, зможе писати обрубком твоєї шиї по шкільній дошці!

Ось вона, головна проблема з Тюльпаном, думав пан Шпилька, доки вони спускались на вулицю. Біда була не в тому, що він мав наркозалежність. Він хотів мати наркозалежність. Але те, що він мав, можна було назвати хіба що ідіотизмом, котрий вмикався щоразу, як він натрапляв на будь-який товар, розфасований в маленькі пакетики. В результаті пан Тюльпан шукав раю в борошні, солі, пудрі й підсолених сандвічах з яловичиною. На вулицях, де якісь сумнівні персонажі продавали кленґ, сліп, чоп, носак, сканк, трійник, хонк, дубль-хонк, чорняк та просто план, пан Тюльпан неухильно знаходив людину з молотим перцем і примудрявся придбати його по шістсот доларів за фунт. Це, мля, було просто диво.

Наразі він експериментував із цілою лінійкою хімікатів, популярних у колах анк-морпоркських тролів — адже серед тролів пан Тюльпан мав хоч би помірні шанси кого-небудь перехитрувати. Теоретично суміш «сліп-енд-хонк» не мала справляти на людський мозок жодного впливу, за тим хіба винятком, що вона могла його розчинити. Але пана Тюльпана це приваблювало. Колись він уже намагався бути нормальним — і це йому не сподобалось.

Пан Шпилька зітхнув ще раз.

— Ходімо, — сказав він. — Треба дати тому клоуну їсти.

В Анк-Морпорку досить складно спостерігати за будь-чим так, щоби хтось, у свою чергу, не спостерігав за тобою. І двоє підозрілих спостерігачів таки дійсно перебували під пильним спостереженням.

За ними спостерігав невеликий собака, серед численних відтінків шерсті якого переважали іржаво-попелясті. Час від часу він чухався з таким звуком, ніби хтось намагався поголити дротяну щітку.

Навколо його шиї було обв’язано шматок волосіні. До цього шматка був прив’язаний ще один, чи, точніше, кілька невміло з’єднаних поспіль відрізків. Останній з них тримала людська рука. Принаймні, це можна було виснувати з того, що відрізок зникав у тій самій кишені неохайної шинелі, що й один рукав, усередині якого цілком могла бути рука, котра теоретично мала закінчуватись пальцями.

Шинель була досить чудернацькою. Вона здіймалась від самісінької бруківки й майже до крисів капелюха, котрий формою найбільше нагадував голівку цукру. Довкола коміра вгадувалося сиве волосся. Рука сягнула в підозрілі глибини кишені й видобула холодну сосиску.

— Двоє типів шпигують за Патрицієм, — сказав собака. — Цікава р-р-річ.

— Трах-креветко, — відповів чоловік і демократично розламав сосиску на дві рівні половини.

Вільям дописав короткий параграф «Патрицій відвідав «Відро» і перегорнув свій записник.

Це було вражаюче. Лише за день він здобув добрий десяток сюжетів для новинного листа. Неймовірно, скільки всього можуть розповісти люди, якщо їх просто запитати.

Хтось украв золоте ікло зі статуї крокодилобога Оффлера. За розповідь про це Вільям пообіцяв сержантові Колону випивку, але, як йому здавалось,