Над прірвою у житі - Джером Дейвід Селінджер

— Отуди к бісу! В метро? Загубив, чи що?

— Ми сіли не на ту лінію. Мені довелося раз по раз уставати й дивитись на оту ідіотську схему над головою.

Еклі став наді мною і заступив світло.

— Слухай, — кажу, — через тебе я вже вдвадцяте читаю те саме речення.

Хтось інший зрозумів би, чорт бери, цей натяк. Тільки не Еклі.

— Чуєш, а тобі не доведеться платити? — питає він.

— Не знаю, — кажу. — Та мені начхати. Слухай, малий, може б, ти сів, га? А то ні бісового батька не видно.

Еклі не любив, коли я називаю його «малим». Він щоразу відповідав, що сам я, мовляв, малий шпанюк — мені ж бо тільки шістнадцять, а йому — вже цілих вісімнадцять! На вього просто сказ находив, коли я називав його «малим».

Стовбичить — хоч би що. Це на нього схоже: кроку не ступить убік, коли його попросять зійти зі світла. Потім він, звичайно, відійде, але щоб одразу — нізащо.

— Що це ти в біса читаєш? — питає.

— Не бачиш? Книжку.

Еклі відгорнув обкладинку, прочитав назву.

— Щось путнє? — допитується.

— Ага. Особливо речення, на якому я оце застряг. — Коли я в гуморі, мені теж пальця в рота не клади. Правда, до Еклі це не дійшло. Він знову почав никати по кімнаті, перемацуючи мої та Стредлейтерові речі. Кінець кінцем я кинув книжку на підлогу. З таким фруктом, як Еклі, не багато начитаєш. Не дасть.

Я розсівся в кріслі і став мовчки стежити за Еклі, що почував себе тут, каналія, як удома. Від поїздки до Нью-Йорка я досить-таки зморився, і мене взяли позіхи. Потім мені скортіло трохи поклеїти дурня. Люблю часом поклеїти дурня — просто так, з нудьги. Я повернув мисливську шапку козирком наперед і натяг її на самі вуха. Сиджу і ніякісінького дідька, звісно, не бачу.

— Ой, здається, сліпну! — кажу таким хрипким-хрипким голосом. — Матусю рідна, в очах темніє!

— Псих! — кидає Еклі. — Їй-богу, псих!

— Матусю рідна, дай мені руку! Чом ти не даєш мені руки?

— Ради бога, не корч із себе!

Не встаючи з крісла, я, мов сліпий, почав мацати руками довкола. Мацаю та примовляю:

— Матусю рідна, чом же ти не даєш мені руки?

Звичайно, то я тільки придурювався. Іноді це мене тішить. А крім того, я знав, що Еклі, каналія, лютує, як чорт. Я з ним узагалі робився просто садистом. Дуже часто я при ньому відчував, що в мені прокидається справжній садист. Та кінець кінцем я кинув клеїти дурня, знов повернув шапку задом наперед і замовк.

— Це чиє? — спитав Еклі, тримаючи в руках Стредлейтерів наколінник.

От типчик, нічого не промине! Що побачить, те й згребе в руки — пояс від штанів, що завгодно. Я відповів, що наколінник Стредлейтерів. Еклі відразу жбурнув ним на ліжко Стредлейтера. Взяв на тумбочці, а кинув на ліжко, зумисне.

Потім знов усівся на бильце Стредлейтерового крісла. Ніколи не сяде по-людському. Неодмінно на бильце.

— Де ти доп’яв оцю ідіотську шапку? — питає.

— У Нью-Йорку.

— Скільки дав?

— Зелененьку.

— Обібрали тебе. — Він заходився чистити сірником під своїми паршивими нігтями. Еклі завжди тільки те й робив, Що чистив під нігтями. Цирк! Зуби запліснявілі, на вуха гидко глянути, а під нігтями шкребе щохвилини. Видно, думає, що цього досить, аби мати пристойний вигляд. Чистить він, отож, під нігтями, а сам не зводить баньок а моєї шапки. — Вдома в таких шапках ми ходимо полювати на козуль, щоб ти знав, — каже. — Це шапка мисливська.

— Дідька лисого! — Я скинув шапку й покрутив її в руках. Потім примружив одне око, так ніби взяв шапку на мушку. — В ній полюють на людей, — кажу. — Я сам полюю в цій шапці на людей.

— Твої вдома вже знають, що ти вилетів зі школи?

— Ні.

— А де ж це в біса швендяє Стредлейтер?

— На футболі. Рандеву там у нього, — промовив я, позіхаючи. Позіхав я всю дорогу. Воно й не дивно — адже в кімнаті було жарко, мов у пеклі, й мене хилило на сон. У тій Пенсі взагалі можна було або закоцюбнути від холоду, або спектися на смерть.

— Великий чоловік твій Стредлейтер, — сказав Еклі. — Чуєш, дай мені на хвильку ножиці, га? Вони в тебе під рукою?

— Ні. Я їх уже спакував. Вони в шафі, аж нагорі.

— Дістань на хвильку, га? — просить Еклі. — У мене задерся ніготь, треба відрізати.

Йому начхати — спакував ти речі чи не спакував, у шафі вони чи ще десь. І все ж таки ножиці я йому дав. Поки діставав, мене трохи не вбило. Тільки-но я відчинив шафу, коли це на кумпол мені гуп! — Стредлейтерова тенісна ракетка, та ще й у дерев’яній коробці. Так гахнуло, що свічки в очах засвітили. Еклі зо сміху теж мало не гигнув. Голос у нього такий тоненький, писклявий. Я знімаю з шафи валізу й шукаю йому оті падлючі ножиці, добра б їм не було, а він регоче. Що-що, а посміятися Еклі любив. Хай вам цеглина летить на голову абощо — Еклі регоче, аж падає.

— А ти, малий, з гумором! — кажу. — Ще й з яким! Ти що — не знав? — І подаю йому ножиці. — Слухай, бери мене своїм менеджером. Я влаштую твою передачу по радіо.

Я знов сів у крісло, а Еклі почав обрізати нігті. Не нігті, а кігті!

— Може б, ти обрізав їх над столом абощо? — питаю. — Слухай, обрізай над столом, га? Не хочеться мені чалапкати ввечері босими п’ятами по твоїх гидотних нігтях.

Та Еклі ніби й не чує — обрізає, каналія, нігті на підлогу, і край. От уже паскудна манера! Слово честі.

— Із ким же це в Стредлейтера рандеву? — питає. Йому завжди свербіло знати, з ким Стредлейтер водиться, хоч і ненавидів його.

— Хіба я знаю! А що?

— Та так. Слухай, не можу я терпіти цю сволоту! Ох, як же я не можу терпіти таку сволоту!

— Невже? А він просто не може без тебе жити. Сказав мені, що ти формений принц, — патякаю далі. Я часто називаю людей принцами, коли клею дурня. Щоб не збожеволіти з нудьги.

— Він завжди дере носа, — каже Еклі. — Ненавиджу я цю сволоту! Можна подумати, що він і справді…

— А може, ти обрізатимеш нігті все ж таки над столом, га? — кажу. — Я вже всоте прошу тебе…

— Весь час дере свого паскудного носа, — править своєї Еклі. — Думає, що бозна-який розумний. А по-моєму, він просто сволота. Думає, розумніших