Над прірвою у житі - Джером Дейвід Селінджер

на чийомусь батькові піджак із надто намощеними плечима та старомодні, чорні з білим черевики, то каналія Гаас тільки мимохідь тицьне їм руку, скривить рота в нещирій посмішечці, а тоді круть — і відвернувся до інших батьків, та як заведе балачку — на добрих півгодини. Такого паскудства я не можу терпіти. Злість бере. Все це мене так пригнічує, аж сказ находить. Зненавидів я той богом проклятий Елктон-хілл.

Спенсер про щось мене запитав, але я не розчув — усе думав про каналію Гааса.

— Що таке, сер? — перепитав я.

— Кажу, тобі нітрохи не сумно покидати Пенсі?

— Ну, звісно, трохи сумно. Аякже… Тільки не так, щоб дуже. Принаймні поки що. Мабуть, до мене ще не дійшло. До мене взагалі не зразу доходить. Поки що в голові мені тільки те, що в середу я їду додому. Я на розум небагатий.

— Ти що — зовсім не думаєш про своє майбутнє, хлопчику?

— Чого ж, думаю, звісно. Певно що думаю. Ще б пак. — Я на хвильку замислився. — Тільки не так, щоб дуже. Ні, не дуже.

— Ти ще задумаєшся, — мовив Спенсер. — Задумаєшся, хлопчику. Задумаєшся, та буде пізно!

Від його балачок мене з душі вернуло. Так ніби я вже дуба врізав абощо! Страх як неприємно було слухати.

— Авжеж, — кажу. — Мабуть, таки задумаюсь.

— Я б хотів трохи наставити тебе на розум, хлопчику, допомогти тобі. Я всім серцем хотів би тобі допомогти.

Він казав правду. Це було й видно. Але ми з ним тягли в різні боки, і край.

— Я знаю, сер, — кажу. — Вельми вдячний вам. Серйозно. Я це дуже ціную. Слово честі. — Я підвівся з ліжка. Слухайте, я не просидів би там довше й десяти хвилин, хай би мене навіть убили. — На жаль, мені пора. Треба ще забігти до спортзалу. Там багато моїх речей, а вдома вони мені знадобляться. Правду кажу.

Спенсер мовчки глянув на мене й знов закивав головою. А обличчя таке серйозне — жах. Мені раптом стало страшенно його шкода. Але й усидіти там я вже просто не міг, ми з ним тягли в різні боки, і він щоразу, як хотів щось кинути на ліжко, не докидав, і отой його допотопний заяложений халат, усі груди напоказ, і вся кімната просмерділася грипом та отими патентованими краплями Вікса від нежитю…

— Знаєте що, сер, — кажу, — не турбуйтеся за мене. Серйозно. Я не пропаду. Просто в мене саме такий вік. Кожен через це проходить, правда ж?

— Не знаю, хлопчику. Не знаю. Терпіти не можу, коли отак відповідають.

— Звичайно, кожен, — кажу. — Я добре знаю. їй-богу, сер, не турбуйтеся за мене. — Я навіть спробував покласти йому на плече руку. — Гаразд?

— Може, вип’єш на дорогу чашечку гарячого шоколаду? Місіс Спенсер охоче б…

— Та я б залюбки, сер, слово честі, але пора йти. Треба ще встигнути в спортзал. Спасибі вам, сер! Велике спасибі!

Потім ми подали один одному руку, мовляв, до побачення, те, се. Але мені стало чомусь з біса сумно.

— Я вам напишу, сер. Ви тільки глядіться після грипу.

— Прощавай, хлопчику!

Коли я причинив за собою двері й вийшов до вітальні, Спенсер ще крикнув щось мені навздогінці, але я не розчув. Певно, гукнув: «Щасти тобі!» А може, й ні. Сподіваюся, сто чортів, що ні. Сам я ніколи б не закричав услід: «Щасти тобі!» Якесь ідіотське побажання, коли добре подумати.

3

Другого такого брехуна, як я, світ іще не бачив. Просто кошмар. Навіть коли йду в магазин купити журнал абощо, а дорогою мене спитають, куди я, мені нічого не варто бовкнути, що поспішаю в оперу. Просто жах господній. Отож коли я сказав старому Спенсерові, нібито мушу ще забігти до спортивного залу по свої манатки тощо, це теж була суща брехня. Я в тому клятому залі ніколи нічого свого й не кидав.

У Пенсі я жив у новому гуртожитку — в так званому корпусі Оссенбергера. Там поселяли тільки учнів останніх двох класів. Я вчився а передостанньому класі. А мій сусід у кімнаті був випускник. Наш корпус назвали так на честь Оссенбергера — вчився в Пенсі колись один такий. Закінчив школу і збив силу, грошви. Ось що він зробив: набудував по всій Америці похоронних контор, через які можна ховати своїх родичів — п’ять зелених за душу. На того свинтюха Оссенбергера варто поглянути! Він, мабуть, запихав покійників у мішок, а тоді бовть у річку! Одне слово, Оссенбергер відвалив школі купу грошей, і наш корпус назвали його ім’ям. На першу футбольну гру року він прикотив своїм величезним як тюрма, кадилаком, а ми на трибунах мусили зірватися на ноги й на все горло репетувати — тобто кричати йому «ура». А на другий день уранці він учистив у нашій шкільній каплиці таку промову — годин на десять. Спершу розповів з півсотні заяложених анекдотів — це щоб показати, який він у дошку свій. Теж мені, велике діло! А тоді почав розводитись про те, що він, попавши у скруту абощо, ніколи не соромиться бухнути навколішки й помолитися господу богу. Ми також, мовляв, завжди повинні молитися богу — просто звірятися Всевишньому будь-коли й будь-де. Думайте, каже, про Ісуса Христа, як про свого приятеля, і т. ін. Він, мовляв, і сам розмовляє з Ісусом весь час. Навіть за кермом. Слухайте, я мало не гигнув! Уявляю собі, як оте пузате мурло вмикає першу швидкість, а саме благає бога, щоб послав йому кілька зайвих покійничків! Та найцікавіше сталося потім. Оссенбергер уже дійшов до середини й саме хвалився, який він чудовий, який відчайдушний і т. ін. хлопець, коли раптом Едгар Марсалла, — цей сидів якраз поперед мене, — як бабахне на всю каплицю! Воно, звісно, дуже непристойно — як-не-як у каплиці ж, і взагалі, але смішно вийшло — вмерти можна. Оце-то Марсалла! Трохи дах не знесло. Ніхто з нас уголос засміятися не зважився, а каналія Оссенбергер удав, мовби нічого не почув. Та старий Термер, наш директор, сидів поруч із ним на кафедрі, і по ньому було видно, що він усе почув. Слухайте, ох і розлютився ж він! Тоді директор нічого нам не сказав, але ввечері зігнав усіх до школи й ну читати проповідь. Учень, каже, який скоїв таку провину у святому місці, не гідний лишатися в стінах Пенсі. Ми намагалися нишком умовити каналію Марсаллу дати ще один залп, під час промови Термера, але хлопець, на жаль, не мав настрою.

Одне слово, я жив у новому корпусі імені отого самого Оссенбергера. Хлопці ще були на