Над прірвою у житі - Джером Дейвід Селінджер

бо до багатьох хлопців приїздили батьки, і каналія Термер, певно, метикував собі: кожна мати відразу спитає свого любого синочка, що йому давали вчора на вечерю, і той, звісно, відповість: «Біфштекс». От дурисвітство! Ви б тільки побачили той біфштекс! Сухий, твердий, як підошва — ніж не бере. До того біфштекса щоразу клали кавалок наче глевкої м’ятої картоплі, а на десерт була «руда Бетті» — листковий пудинг із сухарів з яблуками. Його ніхто й не їв, хіба що ота шпана з молодших класів, яка взагалі нічого кращого не бачила, та ще такі ненажери, як Еклі.

Коли ми вийшли з їдальні, надворі було дуже гарно. Землю вже притрусив сніжок — дюймів у три завтовшки — і все сипав і сипав, мов божевільний. Погода стояла з біса чудова, і ми заходилися жбурляти один в одного сніжками й узагалі казитися. Діти, та й годі* Але всім було дуже весело.

Ні на яке побачення чи там ще куди я не йшов, і ми з моїм приятелем Мелом Броссардом із команди борців надумали гайнути автобусом до Егерстауна — з’їсти по біфштексу, а може, й подивитись який-небудь зачуханий фільм. Не хотілося ж цілісінький вечір сидіти крячкою в гуртожитку. Я ще спитав Мела, чи він не проти, якщо з нами поїде й Еклі. Річ у тім, що в суботу Еклі завжди чипів у кімнаті і тільки те й робив, що видушував свої вугрі. Мел відповів, що загалом він, звичайно, не проти, але й не в захваті від такої перспективи. Він не дуже полюбляв Еклі. Одне слово, вернулися ми до гуртожитку зібратись, і я, поки натягав калоші тощо, крикнув Еклі, чи не бажає вій у кіно. Той каналія, певна річ, добре чув мене крізь душову, але спершу не відгукнувся. Такі, як Еклі, ніколи не відгукуються з першого разу. Нарешті він прохилив завісу в душовій, став на порозі й запитав, хто з нами піде ще. Йому завжди треба знати, хто з ним іде. Слово честі, якби цей канарик попав у корабельну катастрофу й ви кинулися на човні його, рятувати, то Еклі, перше ніж залазити в човен, ще поцікавився б, зануда, хто сидить на веслах. Я відповів, що з нами йде Мел Броссард. Тоді Еклі й каже:

— А, отой кретин… Ну добре. Зачекай хвилинку.

Можна було подумати, що він робить мені бозна-яку послугу!

Поки Еклі зібрався, минуло годин п’ять. Я тим часом підійшов до вікна, розчинив його і зробив сніжку. Сніг ліпився дуже добре. Однак сніжки я нікуди не кинув, хоч уже й націлився був у машину — вона стояла по той бік вулиці. Просто я передумав. Машина була така біла, гарна. Потім я націливсь у водогінну колонку. Але колонка теж була біла-біла й гарна. Так я тієї клятої сніжки нікуди й не жбурнув. Я причинив вікно й заходив по кімнаті, дедалі дужче стискаючи в руках сніжку, щоб вона стала як камінець. Коли трохи згодом ми з Еклі та Броссардом сіли в автобус, я ще тримав сніжку в руках. Водій відчинив двері й сказав мені викинути її. Я відповів, що не маю наміру ні в кого кидати. Та водій мені не повірив. Ніколи тобі ніхто не вірить.

Еклі з Броссардом обидва вже бачили фільм, що його крутили в Егерстауні, тож ми з’їли по біфштексу, трохи пограли на рулетці-автоматі й поїхали назад у Пенсі. Я й не шкодував, що ми не потрапили в кіно. Здається, то була якась комедія з участю Кері Гранта і взагалі з усією отою їхньою мурою. До того ж якось я вже попхався був з Еклі та Броссардом у кіно. Обидва гиготіли, мов гієни, і саме там, де йшлося про серйозні речі. Аж прикро було сидіти поруч із ними.

Коли ми повернулися в гуртожиток, була ще тільки за чверть дев’ята. Каналія Броссард любив різатися в бридж і пішов шукати партнерів. А капосному Еклі знов забандюрилося постриміти у мене в кімнаті. Тільки цього разу він не примостився на бильці Стредлейтерового крісла, а гепнувся на моє ліжко — просто пикою в подушку. Лежить, зараза, і щось бурмоче хобі під ніс — так занудно-занудно — та знай сколупує кляті свої вугрі. Я разів сто натякав йому, щоб ушивався, але де там. Розлігся й усе торочить, торочить своїм занудним голосом про якесь дівчисько, що з ним нібито тягався минулого літа. Еклі розповідав мені про це вже разів сто. І щоразу по-іншому. То він, мовляв, робив це з нею в кузеновому б’юїку, а то вже під якимсь помостом на пляжі. Звісно, то все брехня. Еклі ще й жінки не знав, зуб даю. Я навіть маю сумнів, чи він узагалі хоч раз у житті лапнув дівчину. Одне слово, я мусив урешті сказати йому напрямець: мені, мовляв, треба писати за Стредлейтера твір, забирайся до бісового батька, а то я не можу зібрати докупи думок. Еклі таки й забрався, тільки не зразу — спершу він, як завжди, ще трохи повиснув у мене на душі. Коли він кінець кінцем вийшов, я надяг піжаму, халат, нацупив оту свою мисливську шапку й сів писати твір.

На лихо, я хоч умри не міг придумати, яку б його кімнату чи будинок описати так, як треба було Стредлейтерові. Я взагалі не люблю описувати всілякі там кімнати, будинки й іншу муру. Отож я вирішив узяти натомість бейсбольну рукавицю мого брата Аллі. Там є що описувати. Серйозно кажу. Аллі мав бейсбольну рукавицю на ліву руку. Він був лівша. Але вся штука в тому, що рукавицю брат геть пообмальовував віршами — і пальці, й кишеню, і все-все. Зеленим чорнилом. Це щоб було що читати, коли на полі до нього не йшов м’яч і він не мав чого робити. Аллі помер. Захворів на білокрів’я й помер, коли ми жили в штаті Мен, — 18 липня 1946 року. Він би вам сподобався. Аллі був на два роки молодший від мене, зате разів у п’ятдесят розумніший. Страшенно тямущий був хлопець. Учителі часто писали матері, що дуже, мовляв, раді мати у своєму класі такого учня. Але річ не тільки в тому, що Аллі був у нашій сім’ї найрозумніший. Він узагалі був найкращий, з багатьох поглядів. І ніколи ні на кого не гнівався. Кажуть, нібито руді швидко заводяться. А от з Аллі ніколи такого не траплялося, хоча чуб у нього аж горів. Зараз я вам розповім, який він був рудий. Я почав грати