Над прірвою у житі - Джером Дейвід Селінджер

Він сидів скраю на ліжку і обрізав свої смердючі нігті на ногах.

— Трохи спізнилась, — каже. — А хто ж у дідька бере в суботу дозвіл тільки до пів на десяту?

Господи, як же я ненавидів його тієї хвилини!

— Ви були в Нью-Йорку? — питаю.

— Ти що — з гори впав?! Куди ж у біса пхатися до Нью-Йорка, коли вона відпросилася тільки до пів на десяту!

— Не пофортунило. Він звів на мене очі.

— Слухай, — каже, — коли вже тобі так свербить покадити, катай у гальюн. Тобі однаково звідси вшиватися, а мені, грім би тебе вдарив, сидіти тут до самих іспитів.

Я й бровою не повів. Серйозно кажу. Лежу собі й димлю, мов паровоз. Тільки повернувся трохи на бік і дивлюсь, як він обрізає паскудні свої нігті. От школа! Всю дорогу перед носом у тебе як не вугрі видушують, то нігті обрізують!

— Ти переказав їй від мене вітання? — питаю.

— Угу.

Чорта з два він переказав, собака!

— А вона що? — кажу. — Ти її питав, вона й досі виставляв всі свої дамки в останньому ряду?

— Ні, не питав. Ти думаєш, ми з нею цілий вечір грали в шашки, га, чорт забирай?!

Я нічого не відповів. Боже мій, як я тоді його ненавидів!

— Де ж ти з нею був, коли не їздив до Нью-Йорка? — питаю по хвилі. А голос ось-ось затремтить, я вже ледве стримуюсь. Слухайте, ох і розгулялися ж у мене нерви! Мабуть, чула душа щось недобре.

Нарешті Стредлейтер обрізав кляті свої нігті, устав в отих ідіотських трусах з ліжка й заходився строїти дурника. Підходить, нахиляється і ну товкти мене кулаком у плече — розважається, паскуда!

— Не дурій, — кажу. — Де ж ви з нею були, коли не їздили до Нью-Йорка?

— А ніде. Просто сиділи в машині, і всі діла.— І знов як стусоне мене в плече. Весело йому, кретинові отакому!

— Та не дурій! — кажу. — В чиїй машині?

— Еда Бенкі.

Ед Бенкі тренував у Пенсі баскетбольну команду. Каналія Стредлейтер ходив у нього в мазунчиках — він грав у них центра, і Бенкі щоразу, коли Стредлейтер хотів, давав йому свою машину. Загалом учням не дозволялося брати в учителів машини, але ж ці спортсмени така сволота — завжди тягнуть один за одним руку. В усіх школах, де я вчився, ті паскуди тягли один за одним руку.

А Стредлейтер знай гамселить мене в плече, ніби я йому боксерська груша. В руках у нього була зубна щітка, й він засунув її до рота.

— Що ж ви робили в тій бісовій машині? — питаю далі. — Ти її що — той?.. — А голос тремтить — кошмар!

— Ого, якої заспівав! Ось я зараз наколю тобі за такі слова язика!

— То ти її той?..

— Це професійна таємниця, малий!

Що було далі, я погано пригадую. Пам’ятаю лише, як устав з ліжка — так ніби зібрався в гальюн чи ще кудись, — а тоді з усієї сили раптово як замахнувсь на Стредлейтера. Я цілився в зубну щітку — хотів, щоб вона прохромила його паскудну горлянку. На жаль, не вийшло. Не влучив. Я тільки зацідив йому в вухо чи десь туди. Тому лайнюкові, видно, таки трохи заболіло, але не так, як мені хотілося. Я б угатив і дужче, але бив з правої, а праву я не можу добре стиснути в кулак. Вона в мене покалічена, я про це вже розповідав.

Одне слово, пригадую тільки, що очумався на підлозі, а каналія Стредлейтер сидить на мені верхи — червоний, як рак. Тобто не сидить, а стоїть своїми поганими коліньми в мене на грудях. А важив він добру тонну. Ще й руки мої тримає, щоб я його не вдарив. Убив би, гадину таку!

— Ти що, сказився? Сказився, та? — все допитується він, а його дурна пика робиться дедалі червоніша й червоніша.

— Забери з грудей свої ідіотські коліна! — кажу. Я вже мало не кричав. Слово честі. — Злізь із мене, пусти, пес смердючий!

А він не пускає. Сидить, зараза, тримає мене за руки, а я обзиваю його сучим сином і чим хочу. І так годин десять. Чого я йому тільки не казав-уже навіть добре не пам’ятаю. Ти, кажу, думаєш, що тобі можна тягати в машину кого завгодно. А сам, мовляв, навіть не спитав, чи дівчина й досі виставляє в останньому ряду дамки. Тобі, кажу, взагалі на все нас… бо ти просто ненормальний кретин!

Стредлейтер не любив, коли його обзивали кретином. Ніхто з кретинів не любить, коли їх обзивають кретинами.

— Заткай пельку, Голдене! — цідить він, а пика така червона, тупа. — Зараз же заткай пельку, чуєш?!

— Ти ж навіть не знаєш, як її правильно звати — Джейн чи Джін, кретин нещасний!

— Заткай пельку, Голдене, трясця твоїй матері! Останній раз кажу.

Я його таки доконав, гада.

— Або ти заткнеш пельку, або я розвалю тобі голову!

— Забери з мене смердючі свої коліна, ідіот!

— А заткнеш пельку, якщо я тебе пущу? Я не відповідав.

Тоді він знов своєї:

— Я тебе відпущу, Голдене, а ти заткнеш пельку?

— Заткну. Стредлейтер зліз із мене, і я підвівся. Так натовк триклятущими своїми колінами груди, що я ледве дихав.

— Кретин недоумкуватий, ідіот, сучий син! — кажу йому.

Тоді він уже по-справжньому оскаженів. Свариться перед самісіньким моїм носом своїм величезним смердючим пальцем і примовляє:

— Голдене, трясця твоїй матері, я тебе попереджую! Востаннє попереджую: якщо не замовкнеш, я тобі такої всиплю…

— Чого це я мовчатиму? — кажу. А сам уже аж кричу. — В цьому ж і вся біда з вами, кретинами. По-людському з вами ніколи не побалакаєш. Тим-то кретинів здалеку й видно. Ніколи з ними розумно не побала…

В цю мить Стредлейтер справді зацідив мені в зуби. І друге, що мені запам’яталося, це те, що я відкинув копита. Не пригадую вже, чи він забив мені памороки, чи ні, але навряд. В житті людині взагалі важко забити памороки, то тільки в дурнячому кіно легко. Проте юшка з носа в мене добряче цвіркнула. Коли я знов розплющив очі, то лежав на підлозі, а каналія Стредлейтер стояв наді мною. Під пахвою він тримав оте своє смердюче туалетне причандалля.

— Я ж тебе, телепню, попереджував, — каже, — чого ж ти не заткнув пельки? — А голос у нього аж тремтить. Видко, злякався, каналія, чи не репнув у мене черепок, коли я гримнувся на підлогу. Аг шкода, що не репнув. — Сам винен, чорт бери! —