Подорож собаки - Брюс Кемерон

– Гей, як твій син? – промовив чоловік із волохатим обличчям.

– Дякую, що спитав. Досі хворіє, страждає на той кашель. Певно, доведеться відвести його до лікаря.

– Він уже був тут, унизу, бачив цуценят?

– Ні, вони ще трохи замалі. Нехай змужніють, перш ніж він візьме їх до рук.

Двоє чоловіків пішли геть, розчинившись у туманній темряві за межами мого поля зору.

З плином днів я почав розрізняти дитячий голос нагорі, хлоп’ячий, і перспектива почати заново з новим хлопчиком стривожила мене. Адже ж це не могло бути моєю метою? Це чомусь здавалося неправильним – наче я буду поганим собакою, якщо матиму іншого хлопчика, окрім Ітана.

Якось Чоловік узяв нас усіх, посадив до меншої коробки й відніс у ній сходами нагору. Мати тривожно дихала, не відстаючи від нього ні на крок. Нас поставили на підлогу, а тоді Чоловік м’яко перегорнув коробку, так що ми всі вивалилися з неї.

– Цуцики! – вигукнув хлопчик звідкілясь іззаду.

Я трохи розставив лапи, щоб утримати рівновагу, і озирнувся навкруги. Це нагадувало вітальню на Фермі, з канапою та стільцями. Ми сиділи на м’якій ковдрі, і, звичайно ж, більшість братів і сестер одразу спробували з неї втекти, розповзаючись у всіх напрямках на гладеньку підлогу за її межами. Я ж залишився на місці. З досвіду знав, що матері-собаки полюбляють м’які місця більше за тверді, а завжди розумніше триматися біля матері.

Чоловік і Жінка, сміючись, підібрали цуценят-утікачів і поклали назад у центр ковдри – це мало б натякнути їм, що вони не повинні розбігатися, хоча більшість усе одно спробували втекти вдруге. Хлопчик, старший за Клеріті, та все одно дуже маленький, кружляв навколо та збуджено підстрибував. Це нагадало мені, як підстрибували вгору-вниз маленькі ніжки Клеріті, коли вона побачила того дурного коня в стайні.

Я неохоче проймався любов’ю до інших хлопчиків, окрім Ітана, але важко було разом з усіма не піддатися радості, побачивши цю маленьку людину, що тягнула до нас рученята.

Хлопчик потягнувся до мого брата з довшим і гладкішим, ніж у мене, хутром. Я відчував, як засмутилися брати й сестри, коли хлопчик вихопив його.

– Обережно, синку, – сказав Чоловік.

– Ніжніше, не зроби йому боляче, – додала Жінка.

Це – вирішив я – були мати й батько малюка.

– Він мене цілує! – гигикнув хлопчик, коли мій брат покірно лизнув його в рот.

– Усе гаразд, Белло. Ти хороша собака, – сказав Чоловік, погладжуючи мою матір, яка ступала по ковдрі, неспокійно позіхаючи.

Маленький хлопчик закашлявся.

– Усе гаразд? – спитала його мати.

Він кивнув, поклавши мого брата й одразу ж підхопивши одну з моїх сестер. Інші двоє братів уже відповзли на край ковдри й зупинилися, невпевнено принюхуючись до підлоги.

– Терпіти не можу звук цього кашлю. Звучить так, наче йому погіршало, – сказав Чоловік.

– Уранці йому зовсім не було погано, – відповіла Жінка.

Маленький хлопчик дихав гучно, із чханням і голосним хрипом. Його кашель ставав усе гіршим. Обоє батьків завмерли, не зводячи з нього очей.

– Джонні? – промовила Жінка. У її голосі чувся страх.

Наша мати підійшла до неї, стривожено махаючи хвостом. Чоловік поставив цуценя, яке тримав, на підлогу та схопив хлопчика під руку.

– Джонні? Дихати можеш?

Хлопчик нахилився, упершись руками в коліна. Його подих був напруженим, гучним і важким.

– Він синіє! – скрикнула Жінка.

Ми з братами й сестрами здригнулися від неприхованого жаху в її голосі.

– Телефонуй 911! – загорлав на неї Чоловік. – Джонні! Будь зі мною, синку! Дивися на мене!

Свідомо чи ні, ми всі підповзли до матері й опинилися біля її ніг, шукаючи заспокоєння. Вона швидко опустила до нас свій ніс, але важко дихала й була стривожена. Згодом підійшла до Чоловіка й спробувала ткнутися в нього носом. Чоловік не звернув на неї уваги.

– Джонні! – болісно скрикнув він.

Кілька цуценят намагалися послідувати за матір’ю, і коли вона побачила це, то повернулася до нас і підштовхнула мордою назад, щоб не сходили з ковдри й не плуталися під ногами.

Чоловік поклав дитину на канапу. Очі хлопчика моргали, а його подих досі лунав хрипко й болісно. Увійшла Жінка, затискаючи рот руками. Вона плакала.

Я почув сирену, усе гучнішу, а тоді до кімнати увійшли двоє чоловіків і жінка. Вони поклали щось хлопчику на обличчя й винесли його з кімнати на ліжку. Чоловік і Жінка пішли з ними, і ми лишилися самі.

Цуценят від природи тягне досліджувати, тож мої брати й сестри миттєво полишили ковдру й стали обнюхувати дальні кути кімнати. Наша мати ходила довкола й підвивала, постійно здіймаючись на задні лапи, щоб визирнути у вікно. Двійко цуценят слідували за нею.

Я сидів на ковдрі й намагався зрозуміти. Хоча то був не мій хлопчик, я відчував сильне занепокоєння через цю дитину. Це не означало, що я не любив Ітана, – я просто відчував страх.

Будучи цуценятами, ми наслідили в усьому будинку. Я знав, що коли стану старшим, то краще володітиму собою, але на цю пору не усвідомлював, що маю присісти, доки потреба не ставала геть критичною. Я сподівався, що Чоловік і Жінка не гніватимуться на мене.

Ми всі спали, коли Чоловік повернувся додому сам. Він відніс нас у підвал, і я чув, як потім рухався нагорі, а в повітрі витав запах мила. Ми ссали матір – тепер, коли Чоловік був удома, вона остаточно заспокоїлася.

Наступного дня нас віднесли до іншого підвалу в іншому домі. Жінка, від якої пахло кухнею, пранням і собаками, привітала нас поцілунками й звуками, схожими на туркотіння. Її будинок зберігав запахи багатьох-багатьох собак, хоч я бачив лише одного: неповороткого пса, котрий ходив низько над землею, ледь не підмітаючи її своїми великими обвислими вухами.

– Дякую за це. Я справді вдячний вам, Дженніфер, – сказав їй Чоловік.

– Піклуватися про собак – моя робота, – відповіла вона. – Лише вчора я віддала в добрі руки боксера, тож знала, що в мене будуть нові. Так завжди буває. Ваша дружина казала, що у вашого сина астма?

– Так. Вочевидь, у нього смертельна алергія на собак, але ми ніколи цього не знали, адже Белла – пуделиха, а Джонні, вочевидь, не має алергії на пуделів. Ми й гадки не мали. Почуваюся таким бовдуром. Алергічна реакція спровокувала напад астми, а ми навіть не знали, що в нього астма! Я вже думав, ми його втратимо.

Белла, почувши своє ім’я, злегка махнула хвостом, однак була засмучена. Ми сиділи в підвалі в зручного розміру коробці, але Белла покинула її, щойно Чоловік вийшов, а тоді сіла під дверима, що вели до сходів, і заплакала. Це засмутило цуценят, які сиділи пригнічені й не гралися. Я впевнений, що мав такий самий вигляд: розпач нашої матері був гострий і неослабний.

Того дня вона не годувала нас. Жінка на ім’я Дженніфер не помітила цього, а от ми помітили й дуже скоро всі скавчали. Мати була занадто стривожена й засмучена, щоб лягти біля нас, навіть попри те, що її соски набрякли й почали точитися звабливим ароматом, від якого в нас паморочилося в голові.

Я знав, чому вона така сумна. Собака має бути зі своїми людьми.

Цілу ніч мати ходила й тихо плакала. Ми всі поснули, але на ранок у нас животи крутило від голоду.

Прийшла