Українська література » Сучасна проза » Подорож собаки - Брюс Кемерон

Подорож собаки - Брюс Кемерон

Читаємо онлайн Подорож собаки - Брюс Кемерон
мене зробити мої справи з дивною осторогою, говорячи ледь чутним шепотом. Мій маленький міхур ледь не луснув. Потім вона віднесла мене сходами вниз, у підвал.

– Це мій особливий закуток під сходами, Моллі, – прошепотіла вона. – Я називаю його своїм клубом. Бачиш? Ось тобі подушка, а ось трохи води. Ти маєш сидіти тихо, гаразд? Я не піду по крамницях із Ґлорією, але мені доведеться ненадовго відійти. Та обіцяю, що повернуся, щойно вона піде з будинку. А поки не гавкай. Сиди тихо, Моллі, сиди тихо.

Я обнюхала маленький закуток, такий низький, що Клеріті довелося присісти. Вона простягнула мені ще трохи холодної солонини й погладила так, що я зрозуміла: вона збирається залишити мене. Тож коли дівчина раптом відсторонилася й пересунула коробки, щоб замурувати мене в закутку, я прудко чкурнула назовні.

– Моллі! – прошипіла Клеріті.

Я помахала хвостом, сподіваючись, що вона зрозуміла: я не хочу сидіти в тому маленькому закутку. Думала, що чітко виразила свої почуття, коли ми були в будинку Дженніфер: я хочу бути з Клеріті. Вона підібрала мене й повернула всередину, і цього разу мені не вистачило спритності випередити коробки біля виходу. Що вона робила?

– Будь хорошою, Моллі, – промовила Клеріті з-поза коробок. – Пам’ятай: сиди тихо. Не гавкай.

Я подряпала коробки, але Клеріті не повернулася, і зрештою я облишила спроби. Ненадовго задрімала, а тоді знайшла пластмасову іграшку, щоб трохи пожувати. Але щойно довелося «присісти» в кутку, як маленьке місце під сходами втратило для мене всю принадність. Я дзявкнула, шкодуючи, що не можу сильніше. Навіть у маленькому просторі, де голос луною повертався до мене, він звучав тоненько й жалюгідно. Хай там як, а, розпочавши гавкіт, я вирішила, що буде безглуздо його припиняти.

Я зробила паузу, задерши голову, коли почула, як хтось рухається нагорі. Але ніщо не вказувало на те, що Клеріті чи Ґлорія йдуть рятувати мене, тож я загавкала знову.

А тоді я безпомилково почула скрип дверей, які відчинялися над сходами. Чиїсь кроки наближалися до мене, і, коли вони пролунали просто над головою, я загавкала так гучно, як тільки могла. У підвалі хтось був.

Я гадала, що то Клеріті, але потім почула дещо незвичне: людське виття, щось середнє між плачем і голосінням. Це був жахливий звук, звук болю і, мабуть, страху. Що відбувалося? Я припинила гавкати, трішки злякавшись. Міцний квітково-олійно-мускусний запах заплив до мене з-поза коробок.

Я чула, як над головою відчиняються й зачиняються двері. Почулися кроки, а тоді я відчула, як хтось стоїть на вершечку сходів.

– Ґлоріє? Ти внизу? – це була Клеріті.

Скорботне виття тривало й далі. Я мовчала: жодна людина за все моє життя не видавала таких звуків.

Кроки задріботіли сходами вниз.

– Ґлоріє? – гукнув голос Клеріті.

Почувся гучний скрик: «А-а-а-а!» – і я впізнала Ґлорію.

Клеріті заверещала теж:

– А-а-а-а!

Я заскавчала – що відбувалося?

– Клеріті Джун, ти мене на смерть перелякала! – видихнула Ґлорія.

– Чому ти не відповідала? Що ти робила? – спитала Клеріті.

– Співала! Я була в навушниках! А ти що робиш удома? Що в сумці?

– Я дещо забула. Це, гм, це собача їжа. У нас у школі благодійна роздача продуктів.

– Ти справді вважаєш, що це добрий жест – роздавати собачу їжу?

– Ма-мо. Це не для людей. Це для їхніх собак.

– Тобто ти хочеш сказати, що вони себе прогодувати не можуть, але тримають собак? Куди котиться ця країна?

– Збираєш речі у прання? Я допоможу тобі скласти, – сказала Клеріті. – Віднесімо це нагору.

Вони пішли нагору, знову залишивши мене саму.

Я була дуже, дуже голодна.

Розділ 7

Клеріті все ж повернулася, і я рада була бачити дівчину, як і миску з їжею в її руках.

– Нарешті пішла. О Моллі, мені дуже, дуже шкода.

Я зарилася мордою в миску, хрумкаючи їжу, доки не пересохло в роті, і випила стільки води, скільки могла втримати. Потім Клеріті винесла мене на заднє подвір’я, де сяяло сонце й дзвеніли жуки, а трава була свіжою й теплою. Я розтягнулася на траві, упиваючись щирою радістю, і Клеріті лягла поряд зі мною. Кілька хвилин ми гралися в перетягування рушника, але цілий ранок гавкоту виснажив мене, і коли вона взяла мене на руки й пригорнула до грудей, я одразу ж глибоко заснула.

Прокинулась я знову в маленькому закутку. Однак, щойно дзявкнувши, я почула стрімкий тупіт ніг, а тоді Клеріті відсунула коробки вбік.

– Тш-ш-ш, Моллі! Треба сидіти тихо! – сказала Клеріті.

Здається, я її зрозуміла: коли я хочу бачити її, треба гавкати – і вона прийде.

Дівчина дозволила погратись у підвалі й згодувала мені ще трохи їжі. Коли мені знадобилося присісти на цементній підлозі, вона прибрала й не засмутилася, що я не змогла дотерпіти, доки опинюся надворі. Вона обіймала мене, цілувала всю морду й випромінювала захоплення такої сили, що я тремтіла від щастя.

Ми гралися й гралися, доки мені не захотілося спати. Вона навіть розбудила мене ввечері, щоб пововтузитись у прохолодних сутінках заднього подвір’я, коли всі жуки вже стихли. Як весело було надворі в такій тиші!

Наступного ранку згори долинали гучні звуки, а на додачу чувся голос Ґлорії:

– Можна зробити музику тихіше?

Я гавкала й дряпала коробки, що перекривали мені вихід, намагаючись з’ясувати, що відбувається. Я знову сама? Ні, нагорі все ж хтось був: я чула кроки. Потім колихнулося повітря: двері з вулиці до підвалу відчинилися. Коробки від’їхали вбік, і я вистрибнула просто в руки Клеріті. Моє серце плигало від радощів. Час знову розважитися!

– Ти маєш сидіти дуже тихо, – сказала вона мені.

Дівчина винесла мене на заднє подвір’я й за ворота, а тоді опустила на землю, і ми пішли на прогулянку. Потім каталися на машині (на передньому сидінні!), а тоді пішли гратися до парку на весь день. Ми були здебільшого самі, якщо не зважати на жінку з маленьким чорним собакою на ім’я Ходи-Сюди-Майло. Чорний собака підбіг до мене, і я кліпнула очима й покірно сіла на землю, розуміючи, що, як цуценя, маю показати Ходи-Сюди-Майлу, що не становлю загрози.

– Ходи сюди, Майло! – знов і знов гукала жінка.

Чорний собака грубо штовхнув мене мордою, збивши з ніг, а тоді Клеріті нахилилася й узяла мене на руки, тримаючи, як Дженніфер, коли годувала дивним молоком.

Коли Ходи-Сюди-Майло пішов, Клеріті поставила мене на землю й почала бавитися, наближаючи своє обличчя до мого. Я була така щаслива, що дзявкала й крутилася на місці.

– Завтра вона їде, – сказала мені Клеріті. – Я лише маю сховати тебе ще на ніч, а потім вона на тиждень поїде. Зможеш сьогодні втриматися від гавкоту?

Я жувала паличку.

– Не знаю, що мені робити, Моллі. Вона ніколи не дозволить мені залишити тебе.

Клеріті схопила мене й з усієї сили обняла.

– Я так тебе люблю.

Я відчувала приязнь, яку виливала на мене Клеріті, але цієї миті була по-справжньому зосереджена на своїй паличці, тож не спромоглася на більше, ніж махнути хвостом.

Коли ми повернулися додому, Клеріті одразу ж відвела мене вниз і посадила в маленький закуток під сходами, заставивши коробками. Я була розчарована й виразила своє невдоволення залпом гавкоту, від чого вона миттєво з’явилася.

– Треба, щоб ти не гавкала, гаразд, Моллі? Мати буде вдома з хвилини на хвилину.

Вона знову пересунула коробки. Правду кажучи, я втомилася, граючись цілий день, тож лягла подрімати. Однак прокинулася від стуку вхідних дверей.

– Я вдома! – пролунав у будинку голос Ґлорії. –

Відгуки про книгу Подорож собаки - Брюс Кемерон (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: