Подорож собаки - Брюс Кемерон

Брюс Кемерон

Подорож собаки

Розділ 1

Гріючись на сонці на дерев’яній пристані, яка виступала над ставком, я знав, що мене звати Дружко і я хороший собака.

Хутро на лапах маю чорне, як і решту тіла, але нижче з часом обарвилося білим. Я прожив довге й повне життя з хлопчиком на ім’я Ітан, багато днів розслаблено провівши на цій пристані, тут, на Фермі, насолоджуючись плаванням чи гавканням на качок.

Це було друге літо без Ітана. Коли він помер, я відчув усередині біль, набагато гостріший за все, що будь-коли пережив. Тепер цей біль послабшав і більше нагадував ниття в животі, але й досі відчувався постійно. Лише сон погамовував його: доки я спав, Ітан біг крізь сни поряд зі мною.

Я був старим собакою і знав, що вже скоро прийде набагато глибший сон, як уже бувало раніше. Він приходив по мене, коли я звався Тобі в моєму безглуздому першому житті, де не мав справжньої мети, окрім як бавитися з іншими собаками. Потім прийшов, коли я відгукувався на ім’я Бейлі та вперше зустрів свого хлопчика, повністю присвятивши себе любові до нього. Він прийшов по мене, коли мене називали Еллі й моїм обов’язком було працювати, знаходити людей і рятувати їх. Тож наступного разу, коли глибокий сон прийде по мене наприкінці цього життя як Дружка, я був упевнений, що не житиму знову, бо виконав своє призначення й більше не маю підстав бути собакою. Тож станеться це цього літа чи наступного – неважливо. Ітан… Любити Ітана було моєю кінцевою метою, і я зробив для цього все, що міг. Я був хорошим собакою.

Але…

Але, сидячи там, я спостерігав, як одне з багатьох дитинчат Ітанової родини непевним кроком дибає до краю пристані. Це була дівчинка, і вона ще не так багато ходила за своє життя, тому, одягнута в білі пишні штанці й тоненьку сорочку, хилиталася на кожному кроці. Я уявив, як стрибаю у воду й витягаю її на поверхню за ту сорочку, і тихо заскавчав.

Матір дитини звали Ґлорія. Вона теж була на пристані – нерухомо лежала на розкладному стільці зі шматочками овочів на кожному оці. Жінка тримала повідець, прив’язаний до пояса дівчинки, але той вислизнув із руки й тепер волочився слідом за малою, котра прямувала до краю пристані над ставком.

Коли я був цуценям, то ослаблення повідця завжди посилювало в мені бажання все розвідати, і реакція цієї дівчинки була такою ж.

То був другий приїзд Ґлорії на Ферму. Уперше це сталося взимку. Ще був живий Ітан, і Ґлорія простягнула йому дитину, назвавши його Дідусем. Коли ця жінка поїхала, Ітан і його подруга Ганна багато разів за багато ночей промовляли її ім’я із сумом у голосі.

Також вони називали ім’я Клеріті. Дитину звали Клеріті, хоча Ґлорія часто називала її Клеріті Джун.

Я був упевнений: Ітан хотів би, щоб я наглянув за Клеріті, котра, здавалося, завжди потрапляла в халепу. Кілька днів я безславно сидів поряд, коли маля заповзло під годівницю для птахів і напхало собі до рота повні жмені впалого зерна. Одним із головних моїх обов’язків було ганяти білок, коли вони так робили, але я не розумів, як діяти, упіймавши на цьому Клеріті, хоча знав, що для дитини їсти пташиний корм – явно проти правил. І мав рацію: коли нарешті я гавкнув кілька разів, Ґлорія сіла на місці, де щойно лежала обличчям униз на рушнику, і була дуже сердита.

Зараз я кинув погляд на Ґлорію. Мені гавкнути? Діти часто стрибали в ставок, та ніколи – у такому юному віці, як ця дівчинка, хоча йшла вона так, що невідворотно мала опинитись у воді. Малюків пускали у воду, лише коли їх тримали дорослі. Я озирнувся на будинок. Ганна була надворі й навколішки гралася з квітами біля під’їзної доріжки, надто далеко, аби щось вдіяти, якщо Клеріті впаде в ставок. Я був цілком упевнений: Ганна б теж хотіла, щоб я наглянув за Клеріті. Це було моєю новою метою.

Клеріті наближалася до краю. Я знову заскавчав, уже голосніше.

– Цить, – промовила Ґлорія, не розплющуючи очей.

Я не розумів цього слова, але різкий тон сумнівів не лишав.

Клеріті навіть не озирнулася. Діставшись до краю пристані, вона на мить захиталася, а тоді полетіла з нього просто вниз.

Врізаючись кігтями в дошки, я кинувся з краю пристані в теплу воду. Клеріті раз у раз виринала на поверхню, відчайдушно працюючи своїми маленькими кінцівками, але здебільшого її голова була під водою. За лічені секунди я дістався до неї, м’яко схопив зубами за сорочку. Витягнув її голову з-під води й повернув до берега.

Ґлорія заверещала:

– О Боже! Клеріті!

Вона оббігла довкола й увійшла у воду тієї ж миті, коли мої лапи намацали мулисте дно ставка.

– Поганий собака! – закричала вона, вихопивши в мене Клеріті. – Ти поганий, поганий собака!

Я присоромлено похнюпив голову.

– Ґлоріє! Що сталося? – гукнула Ганна, підбігаючи до нас.

– Ваш собака зіштовхнув дитину у воду. Клеріті могла втопитися! Довелося стрибати рятувати її, і тепер я вся мокра!

У голосі кожної дуже явно чулася тривога.

– Дружку? – сказала Ганна.

Я не наважувався глянути на неї. Трохи помахав хвостом, плескаючи ним по поверхні води. Я не знав, що зробив не так, але точно всіх засмутив.

Так, усіх, окрім Клеріті. Я ризикнув глянути на неї, бо відчував, як вона напружилася в материних руках, тягнучи свої маленькі рученята до мене.

– Длузку, – пробелькотіла Клеріті.

Вода рікою стікала по її ногах зі штанців. Я знов опустив очі.

Ґлорія трохи видихнула.

– Ганно, ви не могли б узяти дитину? Її підгузки наскрізь мокрі, а я хочу лягти на живіт, щоб бути однакового кольору з обох боків.

– Звісно, – сказала Ганна. – Ходімо, Дружку.

Вдячний, що з цим покінчено, я вистрибнув із води, махаючи хвостом.

– Не трусися! – сказала Ґлорія, задкуючи від мене по пристані.

Я чув попередження в її голосі, хоча й не знав напевне, що вона намагається мені сказати, тому струснувся з голови до ніг, щоб висушити хутро.

– Фу, ні! – заверещала Ґлорія.

Вона суворо відчитала мене, тицяючи пальцем і вивергаючи низку не зрозумілих мені слів, щоправда, кілька разів усе ж назвавши «поганим собакою». Я похнюпив голову й моргав.

– Дружку, ходімо, – сказала Ганна м’яким тоном.

Я покірно послідував за нею до будинку.

– Длузку, – твердила Клеріті. – Длузку.

Коли ми досягли парадного ґанку, я зупинився через дивний присмак у роті. Я вже відчував його раніше – він нагадав мені той раз, коли я витягнув зі сміття тонку металеву пательню, позначену солодкими ароматами, і, вилизавши дочиста, для проби трохи пожував її. Метал виявився таким гидким на смак, що я виплюнув його. Однак цей теперішній присмак я виплюнути не міг – він міцно сидів у мене на язику, віддаючи в ніс.

– Дружку? – Ганна стояла на парадному ґанку, дивлячись на мене. – Що сталося?

Я махнув хвостом і застрибнув на ґанок, показуючи дорогу в будинок, доки вона відчинила двері.

Завжди весело було проходити крізь ці двері, хоч усередину, хоч назовні, бо це означало, що ми робимо щось нове.