Подорож собаки - Брюс Кемерон
Коли вона пішла, я почимчикував за Ганною до її машини.
– Ні, ти залишишся тут, Дружку, – сказала вона.
Її намір був очевидним, особливо коли вона сіла в машину й зачинила переді мною дверцята, дзенькнувши ключами. Я помахав хвостом, сподіваючись, що вона передумає, та коли авто рушило по доріжці, зрозумів, що катання сьогодні не буде.
Я прослизнув назад у дім крізь собачі двері. Клеріті сиділа на своєму спеціальному стільці – з тацею попереду. Над нею схилилася Ґлорія, намагаючись запхати їжу малій до рота, а дівчинка переважно випльовувала її. Я якось спробував їжу Клеріті й потому анітрохи її не засуджував. Часто Клеріті дозволяли власноруч класти маленькі шматочки їжі собі до рота, та коли доходило до справді огидних харчів, її мати з Ганною досі мусили годувати її з ложечки.
– Длузку! – забелькотіла Клеріті, радісно плескаючи долоньками по таці.
Трохи їжі виплеснулося в обличчя Ґлорії, і вона різко, з хрипом розпрямилася. Обтерла рушником обличчя й гнівно зиркнула на мене. Я опустив очі.
– Повірити не можу, що вона просто дозволяє тобі вештатися, як у себе вдома, – процідила вона.
Я ніколи не мав сподівань, що Ґлорія дасть мені коржика.
– Отже, доки я тут головна, цього не буде, – сказала вона.
Кілька секунд мовчки роздивлялася мене, а тоді фиркнула.
– Гаразд. Ходи сюди! – наказала жінка.
Я слухняно послідував за нею до дверей льоху. Вона відчинила їх.
– Заходь. Ну ж бо!
Я зрозумів, чого вона хоче, і увійшов крізь двері. На маленькій, укритій килимом ділянці мені вистачило простору обернутися й глянути на неї.
– Сиди тут, – сказала вона, зачиняючи двері.
Раптом сильно стемніло. Сходи, що вели вниз, були дерев’яні й рипіли, коли я спускався. Я нечасто бував у льосі й відчув запахи нових і цікавих речей унизу, які кортіло дослідити. Дослідити і, можливо, з’їсти.
Розділ 2
Хоча світло в льосі було дуже тьмяне, стіни й кутки рясніли густими вогкими запахами. На дерев’яних полицях стояли запліснявілі пляшки, а картонна коробка, розм’якла по боках, була повна одягу, що зберігав дивовижну суміш запахів багатьох дітей, які мешкали на Фермі за всі ці роки. Я глибоко вдихнув, пригадавши, як бігав крізь літню траву й пірнав у товщу зимового снігу.
Однак, попри чарівні запахи, тут не було нічого, що хотілося б з’їсти.
За деякий час я почув легко розпізнаваний звук – під’їхала машина Ганни. Клацнувши, горішні двері відчинилися.
– Дружку! До мене негайно! – гримнула на мене Ґлорія.
Я поквапився до сходів, але спіткнувся в темряві, і біль, гострий і глибокий, пронизав мою задню ліву лапу. Я зупинився, дивлячись знизу вгору на Ґлорію, яка стояла в рамці світла відчинених дверей. Хотів почути від неї, що все гаразд, чим би не був той щойно відчутий біль.
– Я сказала: до мене! – промовила вона гучніше.
Я трохи заскиглив, ступивши на першу сходинку, але знав, що мушу робити так, як вона каже. Переніс вагу з хворої лапи, і це начебто допомогло.
– То ти йдеш? – Ґлорія зробила два кроки вниз і потяглася до мене.
Я не надто прагнув відчути її руку на своєму хутрі й знав, що вона чомусь злиться на мене, тож спробував ухилитися.
– Агов? – гукнула Ганна, і її голос луною рознісся нагорі.
Я пришвидшив хід, і лапі стало трохи легше. Ґлорія обернулася, і ми разом увійшли на кухню.
– Ґлоріє? – промовила Ганна. Вона опустила паперові пакети, коли я підійшов до неї, махаючи хвостом. – Де Клеріті?
– Я нарешті вклала її поспати.
– Що ти робила в льосі?
– Я… я шукала вино.
– Справді? Там, унизу? – Ганна опустила руку, і я обнюхав її, відчуваючи запах чогось солодкого. Я так радів, що жінка вдома.
– Ну, я гадала, це винний льох.
– А. Ні, думаю, у нас є трохи в шафці під тостером.
Ганна подивилася на мене, і я махнув хвостом.
– Дружку? Ти кульгаєш?
Я сів. Ганна відступила на кілька кроків і покликала мене. Я підійшов до неї.
– Тобі не здається, що він кульгає? – спитала Ганна.
– Звідки мені знати? – відгукнулася Ґлорія. – Я тямлю в дітях, а не в собаках.
– Дружку? Ти поранив лапу?
Я замахав хвостом, щиро задоволений її увагою. Ганна нахилилася й поцілувала мене між очей, а я лизнув її у відповідь. Вона підійшла до кухонної поверхні.
– Ой, ти не захотіла коржиків? – спитала.
– Мені не можна коржиків, – зневажливо відгукнулася Ґлорія.
Я ще ніколи не чув, щоб слово «коржики» промовляли з такою неприязню.
Ганна нічого не відповіла, але я чув її легке зітхання, коли вона почала викладати речі, принесені додому в пакетах. Іноді жінка привозила кісточку, але я за запахом чув, що сьогодні Ганні не вдалося її знайти. І все ж я пильно стежив за нею на випадок, якщо помилився.
– І я не хочу, щоб Клеріті їх їла, – за хвилину додала Ґлорія. – Вона вже й без того гладка.
Ганна розсміялася, а тоді замовкла.
– Ти це серйозно?
– Авжеж, серйозно.
За мить Ганна знов обернулася до пакетів із харчами.
– Гаразд, Ґлоріє, – тихо промовила вона.
Кілька днів по тому Ґлорія сиділа на передньому подвір’ї на сонці, підтягнувши коліна до грудей. Між пальцями ніг у неї були маленькі пухові кульки, і вона торкалася пальців крихітною паличкою, укритою хімікатом, від якого сльозилися очі. Кожен палець ставав темнішим, коли вона з ним закінчувала.
Запах був настільки різкий, що перебивав дивний присмак у мене в роті при тому, що той сильнішав із кожним днем.
Клеріті щойно гралася з іграшкою, але зіп’ялася на ноги й почимчикувала геть. Я подивився на Ґлорію, яка, звузивши очі, дивилася на свої пальці, а з її рота стирчав кінчик язика.
– Клеріті, не заблукай, – відсутнім тоном промовила Ґлорія.
За ті кілька днів, що Клеріті провела на Фермі, вона перейшла від хиткої ходи, з якої постійно падала рачки, до навички майже бігом зриватися з місця. Вона цілеспрямовано простувала до стайні, а я йшов слідом, гадаючи, що маю робити.
У стайні був кінь на ім’я Трой. Ітан за життя іноді їздив верхи на Трої, що я не дуже схвалював, адже коні ненадійні, на відміну від собак. Якось у юності Ітан упав із коня – ніхто ніколи не падав із собаки. Ганна на Трої не їздила.
Ми увійшли до стайні – Клеріті і я – і почули, як зафиркав при нашій появі Трой. У повітрі стояв запах сіна й жеребця. Клеріті понесло просто до стійла, де перебував Трой. Кінь різко смикнув головою вгору-вниз і знову фиркнув. Клеріті опинилася біля ґрат і стиснула їх своїми крихітними рученятами.
– Коник, – захоплено промовила вона. Її маленькі коліна так і підстрибували від радощів.
Я відчував, як зростає напруження Троя. Кінь не надто мене жалував, і з досвіду попередніх відвідин я знав, що моя присутність у стайні його нервує. Клеріті просунула руку крізь ґрати й спробувала погладити Троя, але той відсахнувся.
Я підійшов до Клеріті й торкнувся її носа своїм, даючи їй знати, що як хоче когось погладити, то кращого за собаку немає. Її широко розплющені очі сяяли, рот був відкритий, і вона збуджено дихала, не зводячи очей
