Подорож собаки - Брюс Кемерон

– А що із собакою?

– Перепрошую?

При слові «собака» я сіла. Ґлорія здавалася чимось засмученою, а ось мила леді, гадала я, цілком могла б пригостити мене. Я полюбляла будь-які горішки, навіть солоні, що обпікали язика.

– Заберіть із собою собаку, – сказала Ґлорія.

– Я не можу зробити цього, мем.

– Хочете сказати, вас більше хвилює школярка, що прогуляла кілька уроків, ніж жінка в собачому полоні?

– Власне… так, саме так.

– Та це найтупіше з усього, що я чула. Що ви за офіцер поліції?

– Я шкільний контролер, міс Магоні.

– Я подам офіційну скаргу комісарові поліції.

– Ваше право. А наразі побачимося в суді.

Жінка розвернулася й пішла. Отже, ніяких пригощань.

– Ну, то що мені робити із собакою?! – крикнула їй Ґлорія.

– Викличте контроль за тваринами, мем, вони цим займаються.

– Гаразд, викличу, – сказала Ґлорія.

Я спробувала було піти за нею до будинку, але аж присіла від страху, коли вона крикнула на мене: «Ні!» Ґлорія захряснула двері, залишивши мене надворі.

Я вийшла на переднє подвір’я. Був черговий погожий день. Може, той кролик і досі чекає мене на вулиці. Я побрела вздовж тротуару, обнюхуючи кущі.

Передні подвір’я будинків на вулиці нагадали дім, де жив Ітан, перш ніж переїхав на Ферму: достатньо великі, щоб у них гратися, і часто обгороджені кущами. Повітря було повне солодкого запаху квітів, і зелень буяла й рясніла скрізь. Я відчувала запахи собак, котів і людей, але жодних качок чи кіз. Випадкова машина проїхала повз мене, звихривши повітря й додавши до буйства запахів свої металево-мастильні аромати.

Я почувалася поганою собакою, блукаючи на волі без повідця, але ж Ґлорія сама мене відпустила, тож, мабуть, усе гаразд.

Приблизно за годину обнюхувань і досліджень я почула кроки й побачила чоловіка, що гукав:

– Сюди, цуцику!

Моїм першим прагненням було підійти просто до нього, але я зупинилася, побачивши в його руці палицю з петлею. Він наближався до мене, виставивши її перед собою.

– Ну ж бо, хороша дівчинка, – казав він мені.

Я шиєю відчувала ту петлю, наче вже була в ній, і відскочила назад.

– Ну ж бо, не тікай, – тихо провадив він.

Я опустила голову й спробувала пробігти повз нього, але він зробив випад – і за мить я вже звивалася на кінці палиці.

– Попалася! – вигукнув він.

Я злякалася. Це було неправильно. Я не хотіла йти з чоловіком, що тягнув мене за палицю до фургона. Петля на шиї стиснулася, притискаючи мою голову до шини, а тоді він підхопив мене, почувся ляскіт металу – і я опинилась у клітці позаду фургона.

– Гей!

Чоловік обернувся на звук кроків.

– Гей!

Це була Клеріті.

– Що ви робите? Це моя собака!

Чоловік виставив руки перед Клеріті, котра стояла напроти нього, важко дихаючи. Я сперлася лапами на сітку й замахала хвостом, радіючи її появі.

– Зачекайте-но, зачекайте, – промовив чоловік.

– Ви не можете забрати мою собаку! – сердито сказала Клеріті.

Чоловік схрестив руки на грудях.

– Я забираю собаку. Ми отримали скарги, і вона бігає без нагляду.

Я дзявкнула, даючи їй знати, що я тут і чекаю, доки мене випустять.

– Скарги? Моллі – лише цуценя. Хто скаржиться на цуценя? – здивувалася Клеріті. – Що воно робить, занадто сильно тішить людей?

– Це вас не обходить. Якщо це ваша собака, можете забрати її в притулку в будь-який час завтра по обіді.

Чоловік зібрався йти.

– Але зачекайте! Зачекайте! Вона лише… – Сльози котилися по обличчю Клеріті. Я заскиглила від бажання поцілувати її, щоб відігнати смуток, а вона прикрила рота рукою. – Вона не зрозуміє, якщо ви заберете її. Я взяла Моллі з притулку, її вже одного разу покинули. Будь ласка, будь ласка. Не знаю, як вона опинилася на вулиці, але обіцяю: цього більше не станеться. Чесно-чесно. Будь ласка?

Плечі чоловіка здригнулися. Він глибоко вдихнув, а тоді повільно видихнув.

– Ну… гаразд, послухайте… Добре, але вам треба буде зробити їй щеплення, вставити чип, а за кілька місяців – стерилізувати. Домовились? А потім отримати дозвіл. Це закон.

– Зроблю. Обіцяю.

Гра у фургон скінчилася. Чоловік відчинив клітку, і Клеріті нахилилася, витягла мене й обійняла, а я цілувала її обличчя, а тоді подивилася на чоловіка – чи не хоче, щоб його теж поцілували.

– Гаразд, – сказав чоловік.

– Дякую, дякую, – промовила Клеріті.

Фургон поїхав. Клеріті стояла й дивилася йому вслід, не випускаючи мене з рук.

– Скарги, – буркнула вона.

Коли ми йшли додому, я відчувала, як гучно б’ється її серце. Увійшовши парадними дверима, вона зупинилася й опустила мене. На підлозі, просто під носом, лежав папірець, і я обнюхала його, відчувши запах жінки, котра нещодавно була в нас на порозі. Клеріті підібрала папірець і подивилася на нього.

– Клеріті? Це ти?

З-за рогу вийшла Ґлорія й зупинилася, не зводячи з мене очей. Я замахала хвостом і рушила було до неї, щоб привітатися, але Клеріті нахилилася й підхопила мене на руки.

– Що? Що ти робиш? – обурено спитала Ґлорія.

– Це Моллі. Вона… вона моя собака.

Руки Клеріті тремтіли.

– Оце вже ні, – відрізала Ґлорія.

– Що саме «ні»? Не Моллі? Чи не собака? – не зрозуміла Клеріті.

– Геть! – гаркнула Ґлорія.

– Ні! – скрикнула Клеріті у відповідь.

– Тобі не можна тримати собак у моєму будинку!

– Вона залишиться в мене!

– Не смій зараз сперечатися зі мною! Знаєш, у якій ти халепі? До мене приходила офіцер поліції. Ти прогуляла стільки уроків, що тебе прийшли заарештувати.

Клеріті поставила мене на підлогу.

– Ні! Не став цю тварюку на мій килим.

Через увесь цей крик я відсахнулася від Ґлорії.

– Це собака. Вона нічого не зробить, бо щойно попісяла надворі.

– Собака? Упевнена, що не лисиця?

– А що, нова шуба знадобилася?

Я підійшла до канапи, але під нею нічого не було, окрім запахів пилу. Правду кажучи, більшість ароматів у цьому домі походила від Ґлорії.

– Воно хоче задерти лапу на диван! Я зараз когось викличу! – заверещала Ґлорія.

– Ти хоч потурбувалася це прочитати? – спитала Клеріті, зашелестівши папірцем у руці, і я пильно стежила, чи не збирається вона кинути його. – Це виклик для тебе, ти ж знаєш. Ти теж повинна з’явитися в суді.

– От що: я скажу їм, що ти зовсім некерована.

– А я розповім чому.

– Що «чому»?

– Чому мені вдалося прогуляти стільки уроків. Ти постійно у своїх поїздках і залишаєш мене без жодного дорослого в домі ще з дванадцяти років. Саму!

– Повірити не можу. Ти просила лишати тебе саму. Ти ненавиділа няню.

– Я ненавиділа її, бо вона була п’яницею! Одного разу заснула в машині на під’їзній доріжці.

– Ми не починатимемо про це заново. Хочеш заявити, що я недбало виконую якісь материнські обов’язки, то я просто зателефоную до соцслужб – і можеш жити в сиротинці.

Я зробила кілька кіл і вляглася на м’якому килимі. Однак їхні крики тривожили мене й за кілька хвилин знов підняли на ноги.

– Звісно, так воно й робиться. Просто залишиш мене на ґанку в коробочці, а вони прийдуть у вівторок і заберуть її, вважаючи мене сиротою.

– Ти знаєш, про що я кажу.

– Так. Зателефонуєш соцслужбам і скажеш їм, що більше не хочеш бути матір’ю. А тоді призначать судове слухання. І суддя захоче знати, де ти була весь останній тиждень, – тобто в Аспені, і де ти була, коли їздила до Лас-Вегаса в мої тринадцять, і де ти була,