Ідеаль, або На поміч, пардон - Фредерік Бегбедер

тобто діялося все воно в 1976 році (датування за Стіві Вандером надійніше, ніж за карбоном-14). Отож, виходить, що мені було одинадцять років і в мене були новісінькі вуха. Часом я не міг заснути і спускався вниз у халаті й блакитній піжамі з розпатланою чуприною. І що ж я бачив, продерши очі? Двадцятирічних красоль, що радісно сяяли назустріч мені білими зубками і короткими спідничками. «That is your SON? He is so CUTE!»[8] Зазвичай я ховався у вбиральні, аж минеться соромливий рум’янець. Коли я вилазив відтіля, батько підморгував мені, обрізуючи сигару. «Йому нещодавно переробили вуха». Височенні дівки, що звалися Ніна, Кім чи Елізабет, перелякано верещали, роздивляючись мої близни під чуприною, потім захоплювалися моїми зеленими очима або кепкували з пантофлів. Здогадуєтеся, в чому річ? Я дещо зрозумів про жінок, плигаючи на колінах у шведських, данських і норвезьких манекенниць, які пахли пачулями і виспівували, клацаючи пальцями: «„When you feel your life’s too hard, just gotta have a talk with God“.[9] У них були світлі коси, як у моєї матінки, як жовте світло широких абажурів, як шампанське, що яскріло на їхніх вустах. Вони гладили мене по голові, ворожили на долоні, провіщали мені казкове майбутнє актора або пілота, жартома пропонували руку і серце. „Look, he’s blushing again, your son is so ROMANTIC!“[10], ставили нескромні запитання про батька і підлизувалися до мене, тицяючи горішки чи шоколадку „Мілка“, розбалакували, що добре було б оце викрасти хлоп’ятко і поділити викуп за нього, аж утручався батько. „Годі, пізно вже, якби мама побачила, то вона б мене вбила“. Тоді північні діви піднімалися зі мною до спальні, цілували мене в чоло, в носа, у зап’ястя або в шию, ретельно уникаючи губ, які я щоразу їм підставляв, заплющившись (адже, як по правді, бажав тільки одного — щоб ці богині зґвалтували мене). Потім вони як слід укривали мене ковдрою, видихаючи тютюновий дим простісінько в подушку, люб’язно всміхалися, коли я просив їх обійняти мене ще раз, причому міцненько, і сон охоплював мене під стукіт їхніх підборів, і я поринав у чарівний край топ-модельних обіймів, де перебуваю і досі й де, як дасть Бог, хотів би й померти. І що раніше, то краще.

11

Ось уже рік живу я в Москві, в Місті Обманутих Надій. Краса стала тут національним спортом. Росія велика, і мешканці її вбогі: єдина їхня розвага полягає в читанні віршів, прогулянках березовими гаями і пообідньому відпочинку на берегах широких річок, що насилу котять свої хвилі. Маківки їхніх церков скидаються на кульки морозива у золотій позлітці. Тут мешкає велика біднота, як ото велика буржуазія. У вашім краю чоловіки вмирають у п’ятдесят років, а їхні вдови продають кошенят біля метро. Вряди-годи ті бабуні гинуть від удару бурульки, що падає з риштувань. Московська зима — цікаве видовище.

Росіяни змушені улягати неозорості середньоазійських степів і сибірської тундри, тож вони безвідповідальні, зате ліричні, обдерті, але гордовиті. Вони щосили намагаються скидатися на персонажів чеховської „Чайки“ і балакають про високі матерії в кухнях, де бродить закваска і сушаться гриби. В них нема і копійки за душею, та дерев’яні столи аж угинаються від картоплі з олією, пирогів з маком, пряних оселедців і малосольних огірків, карафок з горілкою з викарбуваними на них пташками, різного варення і мідних самоварів з гарячим чаєм. Ви знайомі насилу кілька хвилин, а вони вже розповідають вам про марність кохання, загибель щастя і про те, що світ зсунувся з глузду. Балакають вони довго, повсякчас наповнюючи чарки і пригощаючи вас pirozhnoie. Вони пишаються своєю фатальністю: а певно, Росія летить під укіс, як завжди, нічого не вдієш, хильнемо ще по одній? „Моральні хитання“, які так полюбляв Достоєвський, найщадливіший спосіб дивитися в обличчя життю, перебувати в очікуванні приємних несподіванок.

Як по правді, березові гаї бачив я тільки крізь вікно таксі, коли прямував з аеропорту Шереметьєво до міста. Рівненько вишикувавшись один біля одного, білі стовбури скидалися на прозорі соломини, що видихали сипкий сніг простісінько в небо. Улюбленці Антона Павловича трапляються тут не частіше, ніж у Парижі,— наївні ботаніки, розкуйовджені поети, зраджені коханці й понурі філософи. Кухні в Росії сучасніші, ніж пишуть, тобто за розмірами менші, й там, як і скрізь, їдять чикен-макнаґетси у підливі барбекю. Авжеж, мова їхня полум’яна, та спосіб життя не відрізняється від того, яким живемо ми: це максимально приємне самогубство. Може, мої знайомі москвичі належать до нетипових представників нації? Я бачив переважно голомозих хлопців у футболках від Діора, ці скоробагатьки володіють нічними клубами і несамовито гасають німецькими автами, петляючи поміж сімома готичними сталінськими хмарочосами, кам’яними чудовиськами, що вночі сяють, наче єгипетські піраміди. „Козак я, хлопець хоч куди! Скажений вершник!“ Не раз доводилося мені бачити, як стрімко меншають височенні озіяки у дзеркалі заднього огляду… Радіо горлало російські пісні, а я з жахом верещав французькою, побачивши, що „БМВ“ прямує простісінько на пішоходів: „Обережно! Пильнуй! Вагітна! Червоне світло! Он візок з дитиною на переході, гальмуй!“ Та, головне, дивився я на дівчат, ох ті дівчата… національна індустрія, та й годі.

Російська краса — не лише література і гаї, основний її параметр — дівчата. Ми багато розбалакуємо про поклади енергетичних ресурсів у цій країні, та головне її багатство нехтуємо. Американки надто вже здоровезні, французки занадто примхливі, німкені занадто спортивні, японочки занадто покірні, італійки занадто ревниві, англійки забагато п’ють, голландки надто вже розв’язні, іспанки занадто млосні! І залишаються росіянки. Російські дівчата вміють опустити очі додолу, мов шкодливе дитя, здається, наче вони ось-ось заплачуть, їхні туркусові оченята насилу стримують сльози, що припливають з вічної мерзлоти, сторічного горя, батьківських потиличників на старих дачах, порожніх тарілок лютої зими, Різдва без подарунків, а поскаржитися не можна, а то батька запроторять до концтабору в Красноярську, а ще ж цей мерзотник, пішов і „da svidania“ не сказав, їхні князівські щоки прагнуть пестощів, наче груди, і при цьому вони ніколи не тремтять, навіть на морозі мінус двадцять, тільки зубки облизують і не зводять очей, насилу встигаєш розгледіти навмисну крапельку роси, що сяйнула на вустах, наче поклик або виклик. Це квіти, що схилилися над слабкими чоловіками, вони прощають їм і крутять ними, як їм хочеться, занурюють пальці їм у чуба, і навіть піт їхній пахне солодко і млосно, хоч який чоловік стає лялькою в їхніх блідих пальчиках, що вміло пурхають у повітрі,