Ідеаль, або На поміч, пардон - Фредерік Бегбедер

шафа епохи Людовіка XV, в грубих окулярах, що сиділи на товстому прищавому носі. Мені було страшенно ніяково, аж я не зумів приховати огиди. Подумати лишень, стільки днів і ночей палав я коханням до цієї потвори… Благав її піти кудись, щоб хильнути по чарчині. Навіть винайняв кімнату в готелі, якби нам закортіло покохатися всмак. Та не минуло і чверті години чемної розмови, як я сказав: «Гаразд, бувай, серденько», — а потім підвівся і пішов собі, пречудово усвідомлюючи (зрештою, як і вона), що ті слова означали «ох і шерепа ти, очі мої тебе не бачили б». Цьомнув ото її грубе рученя і втік. Відтоді я не відповідаю на її ображені листи. Авжеж, мені соромно, що я такий расист і фешнфашист. Її тривожна свідомість, жорстокий гумор і бездоганний розум напевне зробили б мене щасливим. Та я фашистська нечисть, і це тим більше неможливо пробачити, що я й сам зазнав таких принижень замолоду. Висновок такий: я — колишня потвора, яка помщається таким, як сама.

— Я саме та жінка, що тобі й треба.

— Якби ж то ти схудла бодай на двадцять кілограмів…

— Ох ти ж дурню заплішений!

Ось що мав би я їй сказати:

— Коли мені було дев’ять років, пластичний хірург поправив мені вуха під загальним наркозом. Техніка полягала ось у чому: зробивши надріз за моїми вухами Дамбо, наново змоделювали хрящ, скорегували розташування вушної мушлі, а потім зашили гіпоалергенними нитками. Десять днів носив я білу пов’язку на голові й цілий місяць спав ув еластичних бинтах. Однокласники перестали звати мене Клаповухим, а дали прізвисько Мумія. Коли на двадцятий день з мене зняли закривавлені бинти і повисмикували блакитні нитки, що вкрилися якимось слизом, ніхто й не помітив, що мої вуха більше не стирчать з-під чуприни. Краса вимагає жертв: повірте, я знаю, що означає те прислів’я. Я ридав від болю, щоб тільки не бути потворою. Я дав собі порізати рогівку, щоб не носити окулярів. Намагання улягати соціальному зразкові позбавлене сенсу, просимо не турбуватися, наше волання «пробі» ніхто не почує. Що ж, не тебе я ненавиджу, ненавиджу я себе, і ця ненависть до себе, коханого, накладає карб і на мої стосунки з іншими представниками роду людського. Прощавай, потворо мого життя.

9

Тепер дозвольте відрекомендуватися: Октав Паранго, французький вербувальник, що потрапив до країни, яка дорівнює за площею тридцяти Фракціям. Працюю на людей, які вважають, що як жінці понад двадцять три роки, то це вже непотріб. Моя діяльність не може не відбиватися на мені: ось, наприклад, я не святкував свого сорокаріччя. Я старію у світі, де старіти заборонено. Я звик удавати молодика: пожмакані чорні сорочки, джинси з дірами на колінах, кашміровий светр з трикутним вирізом від «Задіґ&Вольтер» на голе тіло, скуйовджена чуприна в будь-яку пору доби, ніби допіру встав з ліжка, та ще й тижнева щетина задля легенького відтінку бунтарства (уявіть собі більшовика з машинкою для стриження в зубах), спортивні черевики, що спорту й близько не бачили, тісні майки-поло, як ото носять худі мов скіпки британські рокери, й слім-джинси з низькою талією, щоб не випиналося опасисте черевце. Я не користуюся дезодорантом — що дужче смердиш, то молодший. Собі на сорокаріччя я подарував не замшеву куртку, а дві замшеві куртки. Щоранку я ридаю, висмикуючи сиві волосини на голові, у вухах і в ніздрях. Я вкриваю щоки автозасмагою, щоб у них був помаранчевий, а не зелений відтінок. Я повсякчас проводжу долонею по чуприні, намагаючись упевнитися, що вона нікуди не поділася. Коли вночі лежу я у ванні, то ловлю волосини, які плавають у воді, й ліплю їх на край мушлі, наче ото маніяк, що потерпає від обсесивно-компульсивного розладу, а потім урочисто викидаю їх у смітницю. Наче старий трансвестит, випробовую на собі нові й нові креми — відновлювальний «Діор гоум дермо систем» зі вмістом цілющого Б-екдизону й фосфату натрію вітаміну Е, скраб-гель з морським критмумом «Осеалі», освіжний гель глибокого очищення від «Біотерм», що сприятливо впливає на шкіру обличчя, в ньому містяться крихітні грудочки, які вкривають шкіру, наче синтетичні піщинки, не кажучи вже про концентрований молодильний коректор з ретинолом від «Скін». Ботокс і ДГЕА-мелатонін залишу на наступний рік. Я слухаю «Діам», щоб не відстати від покоління «ні-ні». Мені поправили короткозорість за допомогою лазера, почеркавши сітківку, як ото в «Андалузькому псі» Бунюеля, щоб я міг обходитися без окулярів (передніше я скидався на Іва Сен-Лорана, а тепер вдаю Ісуса Христа). Я збираюся вставити порцелянові зуби і зробити собі усмішку, як ото в Кіта Ричардса (чистеньку, а не брунатної барви). І стримує мене тільки рахунок, який назвав мені дантист-візажист: двадцять тисяч євро за п’ять сеансів буде задорого для вставної щелепи. Я вже практично записався у спортивний клуб, щоб повібрувати на тренажері «Паверплейт». Перш ніж привести додому дівчину, я потихеньку ковтаю віагру-100, щоб упоратися три або й чотири рази, наче мені ото на двадцять років менше. Я полюбляю казати, що моя дурість — це просто дурість епохи, в якій я живу, та в глибині душі розумію, що епоха — це просто цап-відбувайло і моя дурість є моїм набутком. У сорок років з гаком ми самі відповідаємо за своє нещастя, навіть якщо маємо молодший вигляд, ніж воно. Ага, забув сказати, що покинув дружину, бо вона була моєю одноліткою.

Отож, я старий несамохіть. Не смійтеся, бувають люди, котрі тішаться тим, що старіють. Щоправда, вони не при владі.

10

Щоб ліпше пояснити вам, як я став фашистом, я мушу розповісти про батька, бо, здається мені, я вдався у нього. Коли батьки розлучилися, він, повертаючись із Сінгапура, Сіднея чи Гонконгу, часом брав нас зі старшим братом до себе на вихідні. Мешкав він у двоповерховій квартирі з дерев’яними сволоками на вулиці Метра Альбера. Ми спали нагорі, й у кожного була своя кімната. Вночі я чув, як дзенькають скалки криги в кришталевих фужерах з віскі й бахкають корки з пляшок. Повсякчас дзвонили у двері. З першого поверху до мене долинав дівочий регіт. По суботах батько влаштовував вечірки, запросивши кількох приятелів, президентів американських компаній і завсідників «Кастеля», яких завжди супроводжували манекенниці з агенції «Париж-Планнінг» і вербувальники в розстебнутих сорочках, з волохатими грудьми, вічною засмагою і фальшивими візитками модних фотографів. Вони ставили платівку Стіві Вандера «Song Is the Key if Life», це й досі моя найулюбленіша мелодія всіх часів і народів. Подвійний помаранчевий альбом допіру вийшов,