Посмертні записки Браса Кубаса - Машаду де Ассіс

розпутні, як Коммод[24], та всі вони врешті лишилися в могилі. Я хотів було втекти, але якась таємнича сила тримала мене за ноги, тоді я сказав собі: «Гаразд, століття минають, прийде й моє і також мине, аж доки не настане останнє століття, котре й дозволить мені знайти розгадку вічності». Я примружив свій погляд і продовжував дивитися на віки, котрі наближалися й віддалялися. Чи був я тепер спокійним і рішучим, не знаю. Навіть чи можна сказати, що було мені весело. Можливо, я себе відчував навіть веселим. Кожне століття приносило свою частку світла й тіні, апатії та бажання боротьби, правди й помилок, і за ними йшли кортежем системи, нові ідеї, нові ілюзії; кожна з них спочатку розквітала, як рослина весною, а потім марніла та жовкла, щоби потім знову воскреснути. Відповідно до того, як життя набувало регулярності календаря, творилися історія й цивілізація, а людина — гола й беззахисна, озброювалася і вдягалася, будувала палац або ж хижу, просте село або ж «стобрамні» Фіви, створювала науку, що все досліджувала, і мистецтво, що захоплювало, ставала оратором, механіком, філософом, проходила поверхнею Землі і спускалася в черево планети, піднімалася на повітряній кулі понад хмарами, тим самим допомагаючи працювати над містичним твором, чим і заповнювала потребу життя і меланхолію незахищеності. Мій погляд, тим часом, — неуважний і з відразою — побачив нарешті нинішнє століття, а поза ним — майбутні. Це століття відчувало себе вправним, умілим, сповненим життя, вібруючим, трохи неясним і мінливим, знавцем багатьох речей, проте врешті-решт таким же жалюгідним століттям, як і попередні, що вже минули. Так само воно минуло, як і інші, швидко і монотонно. Я подвоїв свою увагу: пильніше став вдивлявтися, я ж збирався побачити останнє століття — останнє! Проте тоді вже швидкість проходження віків була такою стрімкою, що неможливо було що-небудь зрозуміти. На тлі такого мерехтіння століть — удар блискавки був завдовжки у ціле століття. Можливо, тому речі почали змінюватися; снігопад усе закрив собою — окрім гіпопотама, що мене туди привіз, та й він зменшувався, зменшувався, аж доки не досяг розміру кота. Насправді то-таки був кіт. Я його добре роздивився, то був мій кіт на прізвисько Султан, котрий грався біля дверей моєї спальні скрученим у кульку листком паперу. Розділ VIII. Розум проти Глупоти

Як ти вже збагнув, читачу, Розум повертався на своє місце і пропонував Глупоті йти собі геть, звертаючись до неї словами Тартюфа, котрий безперечно мав рацію: «La maison est à moi c’est à vous d’en sortir»[25].

Проте древньою слабкістю Глупоти була любов до чужого дому, тож важко її вигнати, бо почувається там вона господарем. Не піде вона з чужого дому, адже сором вже давно втратила. Тепер ми помічаємо, у якій величезній кількості домів вона живе: в одних тільки тимчасово, в інших протягом довгих років, отож можемо зробити висновок, що ця люб’язна мандрівниця — просто жах для господарів. У нашому випадку, на порозі мого Розуму зчинилася колотнеча, тому що Глупота не хотіла покидати дому, а господар не відступав у своїх намірах забрати те, що він вважав своїм. Врешті-решт Глупота погодилася на малесенький закуток у підвалі дому.

— О, ні, сеньйоро, — відповів Розум, — я вже втомився від вас і маю гіркий досвід того, що пускаю в підвал, а ви знову захочете нишком пробратися з підвалу до їдальні, а потім уже й до вітальні, а затим і до всіх інших помешкань.

— Гаразд, дайте мені побути ще трішечки часу, я саме на шляху розкриття таємниці...

— Якої таємниці?

— Двох, — поправила Глупота, — таємниці життя та таємниці смерті, я прошу вас усього хвилин десять.

Розум розсміявся:

— Ти завжди торочиш одне й те саме... завжди одне й те саме... одне й те саме…

І, кажучи це, він взяв Глупоту за руки й витяг з будинку, потім сам зайшов і зачинив за собою двері. Глупота ще трохи поскиглила на порозі, виявляючи своє невдоволення, проте швидко заспокоїлась і, висунувши язика на знак глуму, пішла собі своєю дорогою.

Розділ IX. Перехід

Ви тільки подивіться, який я зараз вправний! Як майстерно я роблю оцей перехід у своїй книжці. Подивіться: моє марення почалося за присутності Віржилії; Віржилія ж була моїм найбільшим гріхом молодості, а молодості не буває без дитинства, а дитинству передує народження, і ось тут ми й дістаємося без особливих зусиль до дня 20 жовтня 1805 року, коли саме я й народився. Ви бачили? Жодного видимого шва, нічого такого, що могло б відвернути увагу читача: нічогісінько! Таким чином, книжка залишає за собою всі переваги обраного автором методу, водночас суворо його не дотримуючись. Насправді такий то був час. Що стосується методу, то оскільки він є річчю необхідною, все ж краще дотримуватися його не педантично, а так — без краватки і без підтяжок, щоб звучав він свіжо і вільно, як людина, що не залежить від оцінок сусідки навпроти, ні від поліціянта. Це як красномовність, котра може бути природною й вібрувати, справжнім мистецтвом, що зачаровує, або ж бути суворою, педантичною і такою, якій вже бракує здорового глузду. Тож повернімося до 20 жовтня.

Розділ X. Того дня

Того дня на генеалогічному дереві Кубасів розкрилася ще одна прекрасна квітка. То народився я, і прийняла мене у цей світ Паскуела, відома баба-пупорізка з провінції Мінью, котра хвалилася тим, що відчинила двері цього світу цілому поколінню славних лицарів. Цілком можливо, що мій батько не чув оте її зізнання, проте гадаю, що батьківські почуття наштовхнули його на думку віддячити їй двома монетами по півдублона. Після того як мене вимили й загорнули в пелюшки, я невдовзі став головним персонажем нашого дому. Кожен з присутніх намагався передбачити моє майбутнє, зважаючи на власні