Посмертні записки Браса Кубаса - Машаду де Ассіс

Наскільки мені відомо, ще нікому не вдавалося переказати зміст свого марення; я це роблю, і наука мені за це віддячить. Якщо читачеві не до вподоби споглядання такого роду ментальних явищ, то він може просто перегорнути цей розділ і переходити власне до оповіді. Утім, якщо навіть це і не дуже цікаво, я завжди наполягаю на тому, що все ж існує певний інтерес до того, що саме коїлося в моїй голові протягом якихось двадцяти чи тридцяти хвилин.

Спочатку я набув форми китайського перукаря, з пузцем, що вправно голив китайського мандарина, котрий платив мені за роботу, лоскочучи та пригощаючи мене цукерками: отакі були примхи в мандарина.

Невдовзі я відчув, як перетворився на «Суму Теології»[21] Святого Томи Аквінського, видану в одному томі в сап’яновій палітурці зі срібними застібками та естампами. Така ідея призвела мене до повної нерухомості і навіть зараз, коли я згадую, як мої руки стали застібками до книги, що схрестилися на животі, і хтось їх мені розводив (вочевидь, то була Віржилія), така моя поза справляла враження, що я вже став мерцем.

Наостанок, коли я знову набрав людської форми, я побачив, як суне гіпопотам, котрий накинувся на мене. Я йому підкорився — не знаю, чи тому що довірився йому, чи то від страху, проте невдовзі гіпопотам помчав так карколомно, що я ледь наважився сказати, що така мандрівка немає мети.

— Помиляєтесь, — відповів мені гіпопотам, — ми мчимо до початку віків.

Я натякнув йому, що така подорож мала би бути дуже довгою, проте гіпопотам чи то мене не зрозумів, чи то не почув. Тож я запитав, побачивши, що він-таки вміє говорити, чи він є нащадком коня Ахілла або Валаамового віслюка. Він відказав мені особливим жестом, притаманним саме парнокопитим: стріпнув своїми вухами. Я ж, зі свого боку, заплющив очі й віддався на волю долі. Тепер уже я не можу вам не зізнатись, що мене мучили ці та інші вияви цікавості, я хотів знати, з чого починалися віки, чи було це таким же таємничим, як і походження виявів цікавості, чи було це таким же містичним, як і походження Нілу, і, головним чином, я був не певен, чи вартувало так чи інакше проходити крізь усі ті віки: такими були роздуми хворого. Оскільки в мене все ще були заплющені очі, то я не бачив дороги. Мені тільки згадується, що все сильнішим ставало відчуття холоду відповідно до того, як проходив день, і нарешті настав той момент, коли мені здалося, що ми опинилися в зоні вічних снігів. Дійсно, коли я розплющив очі, то побачив, що тварина скакала полем, вкритим снігом, побачив я і кілька інших великих тварин, теж на снігу. Навкруги був суцільний сніг, нас заморожувало сніжне сонце. Я намагався щось сказати, проте мені вдалося пробурмотіти тільки одне запитання:

— Де ми?

— Ми вже проїхали Рай.

— Гаразд, тоді давай зупинимося біля шатра Авраама[22].

— Але ж ми рухаємось у протилежний бік, — глумливо зауважив він.

Я відчув себе пригніченим і спантеличеним. День видався мені надокучливим і незвичайним, я промерз до кісток, їзда була важкою, а результату я не відчував. А потім — думалося мені хворому — якби таки ми дісталися до початку віків, нашої зазначеної мети, було б цілком вірогідним, що обурені віки, оскільки я таки вдерся у їхнє володіння, просто могли мене розчавити між своїми кігтями, котрі були такими ж віковічними, як і самі вони. Поки я так думав, ми потроху долали дорогу, і під нашими ногами пропливали рівнини, аж доки тварина не зупинилася, і я сам спокійно зміг подивитися навколо себе. Тільки подивитися: бо я нічого не міг побачити окрім білого снігу, котрий цього разу заполонив і саме небо, що до того часу виглядало блакитним. Можливо, час від часу мені видавалося, що я таки бачив то одну, то іншу рослину — величезну, незграбну, листя якої тріпотіло від вітру. Тиша була в тій місцевості, як у гробниці: можна сказати, що життя речей для людини здавалося безглуздим.

Впала з неба? Виросла з землі? Я цього не відаю, тільки пам’ятаю, що тоді переді мною з’явилася величезна постать жінки і спрямувала на мене погляд, що пломенів, ніби сонце. Уся ця фігура мала розмах диких форм, що не могли поміститися в кут зору людського ока, бо контури розчинялися в середовищі, і те, що мені видавалося спочатку щільним, насправді часто було прозорим. Сказати, що я був ошелешеним, — не сказати нічого: стан мій був такий, що я не зміг витиснути з себе навіть слова. Однак за якийсь час — доволі короткий — я все ж запитав, хто вона і як її звати.

— Звати мене Природа, або ж Пандора, я твоя мати і твій ворог.

Коли я таке почув, то трохи відступив назад, охоплений страхом. А з горла тієї жінки вирвалось щось таке, що збурило усе навколо нас, наче буревій; рослини нагнулися до землі, а довгий стогін розірвав німоту зовнішніх речей.

— Не лякайся, — сказала вона, — моя ворожість не вбиває, це головно задля життя, яке таким чином стверджується. Ти живеш — і мені не треба іншої напасті.

— Я живу? — спитав я, вп’явши нігті собі в долоні, аби пересвідчитися в тому, що я існую.

— Так, подивися сюди, де ти живеш. Не бійся втратити отой непотріб, що ти називаєш гордістю. Ще протягом кількох годин ти скуштуєш хліб болю, і якщо твоя свідомість на мить повернеться до тебе, ти скажеш, чи хочеш жити.

Сказавши таке, жінка-привид простягнула руку, схопила мене за волосся й підняла у повітря, ніби я був легкий, як пір’їнка. Тільки тоді мені вдалося побачити її обличчя — воно було здоровенним. Я не бачив нічого більш спокійного: жодного різкого руху, ніякого виразу ненависті чи гніву, єдиним