Посмертні записки Браса Кубаса - Машаду де Ассіс

Іліссос — грецьк. — річка в Аттиці, нині замурована у бетон. Названа на честь однойменного річкового бога давньогрецької міфології. Своє ім’я Іліссос дав одному з районів Афін — Ілісія. ">[6] до Африканського берега, незважаючи на руїни і час, так і уява цієї сеньйори також полетіла від руїн сьогодення до берегів Африки її молодості. Нехай вона собі летить у своїй уяві, ми ж туди підемо згодом, ми попрямуємо туди після того, як я опишу свої перші дитячі роки життя. А зараз я хочу спокійно померти, за звичаями, слухати плач сеньйор, тиху розмову чоловіків, дощ, що барабанить об листя дерев у садибі, і різкий звук ножа, котрого гострильник заточує там надворі разом з іншим приладдям. Я вам присягаюся, що той оркестр смерті був не таким уже й сумним, як могло здатися. У певному сенсі, пізніше він видався мені навіть вишуканим. Життя билось у мене в грудях з натиском морських хвиль, моя свідомість розчинялась, а я спускався до фізичної та духовної нерухомості, і тіло моє оберталося на рослину і камінь, на землю, і просто на ніщо...

Я помер від запалення легенів, проте я вам скажу, що причиною моєї кончини було дещо більше, ніж пневмонія. Ідея велична і корисна спричинила мою смерть, — можливо, ти, читачу, і не повіриш, але це таки правда. Я спробую коротко викласти тобі цей випадок. А ти вже сам вирішуй, чи маю я рацію.

Розділ II. Пластир

Коли одного ранку я прогулювався у себе в садибі, за трапецію у моїй голові вхопилась думка, розмахувала руками й ногами, робила які тільки можна собі уявити кульбіти. Я став спостерігати за цим. Аж раптом моя думка високо скочила, розвівши руки і ноги в боки літерою Х: «Розгадай мене, або я тебе поглину».

Ця думка була не більше й не менше, аніж винахід найдовершеніших ліків — протиіпохондричного пластиру, призначеного для полегшення страждань нашої меланхолійної людської спільноти. У заявці на патент, котрий я підготував, я звернув увагу уряду на суто християнське призначення мого винаходу. Окрім того, я не заперечував перед своїми друзями, що з цього винахід матиму ще й матеріальний зиск, який можна отримати за рахунок розповсюдження великих обсягів такого продукту у великих обсягах і з відчутними результатами. А тепер, однак, я стою по той бік життя і можу зізнатися, що: головним для мене було відчуття того, що я побачу в газетах, на вітринах, у рекламних проспектах, на розі вулиці і власне на упаковках із самим засобом оці три слова: «Пластир Браса Кубаса». У мене була пристрасть до гучної слави, до яскравих плакатів, до феєрверків. Мені кортіло зробити щось таке, що спонукало б когось до дії, навіть до плачу. Можливо, скромні люди мене засудили б за такий недолік, проте я сподіваюся, що таке моє бажання зрозуміють люди меткі. Таким чином, мій винахід мав дві сторони медалі: одна спрямована на публіку, глядачів, а друга — на мене. Тобто з одного боку — благодійність і вигода, а з іншого — жага до визнання. Скажімо так: любов до слави.

У мене є дядько, він священик, цілковито залежний від церковних доходів: так от він зазвичай говорив, що любов до тимчасової слави призводить до втрати душі, адже людина має думати про вічність. Та йому заперечував інший мій дядько, офіцер одного з піхотних полків, котрий стверджував, що саме жага слави найбільше притаманна людям і, відповідно, є найприроднішою рисою людини.

А ти, читачу, маєш обрати, хто більше має рацію — канонік чи офіцер; я ж повертаюся до пластиру.

Розділ III. Генеалогія

Отож я вже говорив про своїх дядьків, то ж дозвольте мені представити вам тут мій короткий генеалогічний нарис.

Засновником нашої родини був такий собі Даміау Кубас, котрий процвітав у в першій половині ХVIII століття. Він був бондарем за фахом, родом з міста Ріо-де-Жанейро, та помер би він в бідності й невідомості, якби займався лише бондарством. Але ж ні: він був землеробом, сіяв, збирав урожай і обмінював його на гарні та чесно зароблені патакас[7], аж доки не помер, залишивши гарні статки своєму синові, ліценціату Луїсу Кубасу. Саме цей молодий чоловік став родоначальником цілої низки моїх дідусів та бабусь, саме про нього завжди говорили в родині, адже Даміау Кубас був усього-на-всього бондарем, можливо, навіть поганим бондарем, тоді як Луїс Кубас учився в університеті в Коїмбрі, обіймав помітні державні посади і був одним з особливих друзів віце-короля Бразилії графа да Кунья.

Оскільки прізвище Кубас[8] видавалося йому занадто простим і нагадувало про бондарське минуле, наголошував мій батько, правнук Даміау, почав говорити, що таке прізвище було присвоєно йому як герою війни в Африці на визнання його подвигів під час баталій, де він розбив триста діжок, що належали маврам. Батько мій був людиною з нестримною фантазією — він утік від бондарства на крилах такого собі calembour[9]. Він мав добру вдачу, людиною він був достойною, яких мало, і до того ж як ніхто вірний. Щоправда, певною мірою йому було притаманне марнославство, проте покажіть мені в цьому світі хоч кого-небудь, кому б це хоч трохи не було притаманним. Варто зазначити, що він вигадав оту історію про діжки тільки тоді, коли зазнав невдачі з іншим планом. Спочатку він віднайшов родину свого відомого однофамільця, капітана-губернатора, Браса Кубаса, котрий заснував Сан-Вісенте, де і помер в 1592 році. Саме на його честь він і назвав мене Брасом, назвавшись його родичем. На це не погодились рідні того капітана-губернатора, і тоді він і вигадав історію про оті триста мавританських діжок.

Ще живі деякі з членів моєї родини: моя небога Венансія, «лілія в долині» — квітка поміж дам свого часу; живий її батько — мій шваґро Котрін, персонаж неоднозначний... Проте не станемо забігати наперед і викладати події, давайте вже спершу закінчимо цю історію про пластир.