Посмертні записки Браса Кубаса - Машаду де Ассіс
— Ти мене зрозумів? — запитала вона після тривалого споглядання один одного.
— Ні, — відповів я. — Ти просто абсурд, ти просто з казки. Я марю або ж якщо це правда, то я з’їхав з глузду, а ти не виходиш за межі поняття божевілля, тобто, ти лише маячня, котрою людина в несвідомому стані не може управляти й до якої не може доторкнутися. Ти — Природа? Природа, яку я знаю, — то лише мати, а не ворог; вона не робить з життя болячку, і не має, як оце ти, такого байдужого виразу обличчя, як зі склепу. А чому Пандора?
— Бо я несу у своїй торбині[23] добро і зло, і найбільше благо, що його мають люди, — надію, останню втіху людей. Ти тремтиш?
— Так, твій погляд мене заворожує.
— Я тобі вірю: я не тільки життя, я також і смерть, і ти маєш повернути мені те, що я тобі дала в борг. Великий ласунчику, чекай на насолоду від нічого.
Коли це слово прозвучало, як грім серед отієї величезної долини, мені здалося, що то був останній звук, котрий долинув до моїх вух. Мені здалося, що я відчуваю, як моє тіло раптом розкладається. Тоді я повернувся до неї з очима, сповненими благання, і попросив у неї ще кілька років.
— Нещасна хвилина! — вигукнула вона. — Навіщо ти просиш ще кілька моментів життя? Для того, щоб пожирати інших і щоб тебе поглинули потім? Хіба тобі не набридли цей спектакль і ця боротьба? Ти надто добре знаєш. Все, що я тобі показала, не таке безглузде і не таке сумне: світанок дня й меланхолія вечора, тиша ночі, краєвиди землі, сон, врешті-решт, — все те, що є найкращим моїм здобутком. Чого ще хочеш ти, прекрасний бовдуре?
— Просто жити, я не прошу тебе більше ні про що. Хто, як не ти, вклала в моє серце любов до життя? І якщо я люблю життя, чому ти маєш убивати саму себе, убиваючи мене?
— Бо ти вже мені більше не потрібен. Не важлива для часу хвилина, що минає, проте важлива та, що йде назустріч. Та хвилина, що надходить, — сильна й соковита, вона гадає, що несе в собі вічність, проте несе і смерть і зникає, як і інші, хоча якийсь проміжок часу таки існує. Ти кажеш — егоїзм? Так, егоїзм, у мене немає іншого закону. Егоїзм збереження. Ягуар розриває бичка тому, що він є їжею для ягуара, і щоб ягуар вижив, він має його з’їсти, а якщо той до того ж іще має ніжне м’ясо, то це ще краще, — оце і є всесвітній закон. Піднімися й подивися.
І, сказавщи це, вона схопила мене і підняла високо вгору. Я спрямував свій погляд на один із схилів і став дивитися, довго дивитися вдалину; дивився крізь снігопад — то було щось унікальне. Уяви собі, читачу, віки у зменшеному вигляді, їхню ходу, усі народи та раси, всі пристрасті, скупчення імперій, війни апетитів та ненависті, взаємне знищення людей і речей. Ось таким було видовище, вистава дивовижна і жорстока. Історія людей та історія Землі мали таку силу, котру їм не могли надати ні наука, ні людська уява, бо наука — річ доволі повільна, а уява не така чітка. То ж побачене мною було живою концентрацією усіх часів. Щоб описати все це, було б необхідно зупинити блискавку. Століття пролітали у вихорі і все ж, — саме тому, що очі того, що бачить марення не такі як звичайні — я бачив усе те, що проходило переді мною — пошесті та насолода — все від того, що називають славою аж до того, що називають злиднями, я бачив також кохання помножене на злидні і бачив злидні, що призводили до ще більшої немочі. Там були і жадібність, котра пожирає, і гнів, що спалює, і заздрощі, що зводять з розуму, і мотика, і перо, змочені потом, і амбіції, і голод, і марнославство, і меланхолія, і багатство, і кохання — всі вони хвилювали людину, всі ним бемкали як дзвіночком, аж поки не руйнували його, як непотріб. Це були різні форми однієї недуги, котра то гризла нутрощі, то гризла думки. І завше ходила вдягнена в костюм паяца, що блукав в оточенні людської раси. На якийсь час біль тамувався, відступав перед байдужістю, котра видавалась сном без сну, або перед вдоволенням, котре було несправжнім болем. Тоді людина, побита недугою та охоплена бунтарством, бігла перед фатальністю речей, поза постаттю неясною та мінливою, котру не можна було помацати руками, інші ж картинки здавались неймовірними, або ж невидимими, всі вони зшиті зі шматків, з’єднані неміцним швом, голкою самої уяви, а ця фігура — не більше і не менше, ніж примара щастя — або ж тікала від неї або ж дозволяла, щоб її тримали як у пелюшках, а людина притискувала її собі до грудей — вона ж собі сміялася, беручи на глум і зникала як марево.
Доки я дивився на таке горе, я не міг стримати скрику болю, котрий чи то Природа, чи то Пандора слухала без заперечень чи сміху. І я не знаю, за яким саме законом порушення функціонування мозку я став реготати — і сміх мій був ідіотським і недоречним.
— Ти маєш рацію, — сказав я. — Річ дійсно курйозна й заслуговує на увагу, можливо, трохи монотонна, проте варта уваги. Коли Йов проклинав день свого зачаття, то це тому, що він хотів побачити звідси, з висоти, таке видовище. Ходімо туди, Пандоро, відкрий своє черево і з’їж мене, прохання кумедне, проте з’їж мене.
Відповідь примусила мене подивитися пильно вниз і побачити віки, котрі й далі рухалися, швидко та бурхливо; покоління змінювалися новими поколіннями, одні були сумними, як євреї під час полону, інші веселі та
