Посмертні записки Браса Кубаса - Машаду де Ассіс

вдоволення, сподіваючись, що то вже останній куплет, проте цього не ставалося і десерт залишався на столі неторканим. Ніхто не хотів брати на себе ініціативи. На чолі столу сидів мій батько, вельми втішений тим, що гостям було весело. Ті дивилися один на одного з веселим виразом обличчя, роздивлялися страви, квіти, втішаючись атмосферою близькості таких різних за духом людей, смакуючи гостинний обід. Я це бачив — бо переводив свій погляд з батька на компот, а потім з компоту на батька, ніби просячи його, щоб він мене ним пригостив, проте всі мої зусилля були марними. Він не звертав на мене уваги, поглинутий собою... А куплетам не було кінця, вони лилися, як злива, і примушували стримувати своє бажання і прохання. Я тримався, скільки міг, але терпіти таке мені вдавалось недовго. Спочатку я попросив десерту тихенько, згодом закричав, потім почав репетувати і тупотіти ногами. Мій батько, котрий ладен був дістати для мене саме сонце, якби я його попросив це зробити, покликав раба, аби той подав мені компот, проте було вже пізно. Тітка Емеренсіана зняла мене зі стільця й передала рабині, незважаючи на мої пручання й репетування.

Саме в цьому й полягала провина того куплетиста: через нього я не посмакував компотом, через нього мене вивели з-за столу. Цього було достатньо, щоб я вигадав для нього свою помсту — хоч яку-небудь, але щоб була вона великою і показовою, що-небудь таке, що зробило б його смішним перед іншими. А доктор Віласа був дуже серйозний чоловік — поважний і неквапливий, йому було сорок сім років, був він одружений і мав дітей. Мене не вдовольнили б у цьому випадку клаптики паперу чи смикання за кіску його перуки. Я став за ним стежити протягом решти післяобіднього часу, я ходив за ним по садибі, куди всі спустилися на прогулянку. Я бачив, як він розмовляв з доною Еусебією, сестрою старшого сержанта Домінгеса, — це була доволі огрядна дама, хай і не дуже гарна, але й не бридка.

— Я дуже сердита на вас, — говорила вона.

— Чому?

— Тому що... я не знаю чому... бо така в мене доля... гадаю, що краще я померла б.

Вони саме зайшли в кущі, а надворі вже смеркалося; я ж ішов за ними. В очах Віласи блищали вино та хтивість.

— Облиште мне! — сказала вона.

— Нас ніхто не бачить. Померти, мій янголе? Що за думки у вас в голові? Ви ж знаєте, що я також помру... Як вам сказати?.. Я... я помираю щодня... від пристрасті, від розлуки...

Дона Еусебія витерла очі хусточкою, куплетист згадував доречний уривок з літературного твору і врешті віднайшов той, що, як я з’ясував пізніше, належав до творів Юдея[34]:

— «Не плач, моє серце, не проси, щоб завтра вранці на небі з’явилося два сонця».

Після цього він потягнув її до себе, вона трохи опиралася, проте все ж підкорилася йому, їхні обличчя наблизилися один до одного, і я почув дуже тихенький звук поцілунку — такого собі несміливого поцілунку.

— Дон Віласа поцілував дону Еусебію! — заволав я та стрімко кинувся бігти стежкою в саду.

Мої слова пролунали, як вибух, всі завмерли від несподіванки, очі присутніх стали дивитися то в один, то в інший бік, почувся сміх, хтось щось тихенько зашепотів, матері забрали своїх доньок, говорячи, що вже випала роса і надто прохолодно. Батько тишком-нишком смикнув мене за вуха, проте він дійсно на мене розсердився за таку нетактовність. Але наступного дня за обідом, коли згадували той випадок, він мене смикнув за носа і засміявся:

— Ну ти й бешкетник, ох і бешкетник ти у мене!

Розділ XIII. Стрибок

А тепер давайте поставимо рівненько ноги, напружимося і стрибнемо — понад школою, набридливою школою, де я навчився читати, писати, рахувати, давати стусани й самому отримувати їх від інших, бешкетувати — чи то на природі в лісі, чи то на березі моря, де завгодно, де випадала нагода проводити свій вільний час.

У ті часи у мене були і свої прикрості — мене сварили, карали, уроки були важкими й довгими, але було трохи й іншого — легкого і простого. Що таки допікало, то це лінійка, і навіть так... Ой та лінійка, жах моїх дитячих днів, ти була тим compelle intrare[35], з яким старий вчитель — кістлявий і лисий примушував вчити абетку, просодику, синтаксис, і що найбільше він умів, то це використовувати священну лінійку, яку так проклинають теперішні учні, ту, яка тримала мене у покорі з моєю молодою душею, з моїм неуцтвом і з моєю невеликою шаблею, тією шаблею 1814 року, яка для мене була настільки важливішою за шаблю самого Наполеона! Чого ж тобі треба було ­врешті-решт, мій перший вчителю? Вивчити урок напам’ять і добре себе поводити в класі, не більше і не менше, ніж хоче від нас життя, котре є нашим останнім уроком. Відмінністю ж є те, що я тебе боявся, але я ніколи на тебе не сердився. Я ще й зараз бачу, як ти заходиш до класу у своїх туфлях зі світлої шкіри, у капорі, у руках тримаєш хусточку, виблискує лисина, підборіддя поголене. Я бачу, як ти сідаєш, сопеш, бурчиш, потім вдихаєш понюшку табаки, а потім звертаєшся до нас, починаючи урок. І робив ти так протягом двадцяти трьох років, мовчки, в темряві, пунктуально, повертаючись після уроків у свою халупу на вулиці Піолью, не обтяжуючи світ своєю вбогістю, аж доки одного дня розчинився в пітьмі, і ніхто не плакав за тобою, окрім старого чорношкірого слуги, ніхто, навіть я не плакав, хоча й зобов’язаний тобі елементарними навичками письма.

Вчителя звали Луджеру, я хочу написати тут на цій сторінці повне його ім’я — Луджеру Барата — ім’я страхітливе, котре слугувало для всіх дітей джерелом глуму. Один з нас, Кінкас Борба — саме цей хлопець був особливо жорстоким з ним.