Посмертні записки Браса Кубаса - Машаду де Ассіс

— Але ж цей хрестик, — перебив я, — хіба ти не говорила, що саме твій батько...

Марсела похитала головою і сказала з жалем у голосі:

— Хіба ти не зрозумів, що то була брехня, що я те говорила, аби тебе не бентежити? Йди-но сюди, chiquito[39], хіба можна так мені не довіряти... Я кохала іншого, та хіба то має значення, якщо все вже в минулому? Коли-небудь, коли ми з тобою розійдемося...

— Не кажи такого! — заволав я щосили.

— Всьому настає кінець! Одного дня...

Вона не змогла закінчити свої слова, ридання стиснуло мені горло. Вона простягла руки, взяла в них мої, поклала собі на груди і прошепотіла мені тихо на вухо:

— Ніколи, ніколи, моє кохання! — я подякував їй своїм вологим поглядом. Наступного дня я приніс їй те кольє, яке раніше відмовлявся їй купувати.

— Щоб ти пам’ятала про мене, коли ми розійдемося, — сказав я.

Спочатку Марсела гнівно мовчала, потім зробила прекрасний театральний жест, намагаючись викинути те кольє на вулицю. Я схопив її за руку, попросив її дуже, щоб вона не робила такого необдуманого кроку та лишила прикрасу собі. Вона усміхнулася й погодилася.

Тим часом вона щедро відплачувала мені за мої жертви; вона слідкувала за моїми найпотаємнішими думками, не було такого бажання, яке б вона від душі не задовольнила, без особливих зусиль, за особливим законом сумління та сердечного поклику. Ніколи таке бажання не бувало розумним, то була просто примха, дитяча забаганка: мені хотілось подивитись, як вона вдягається, як виглядає з тими чи іншими прикрасами, щоб вдягнула цю сукню, а не ту, хотів, щоб вона пройшлася переді мною або ще щось подібне. І вона це все робила з усмішкою і весело щебетала.

— Ти з арабського світу, — говорила вона мені.

А потім йшла по сукню й по мереживо, і все це з такою покірністю, що просто зачаровувала.

Мені на думку спадає аморальне судження, котре водночас є виправленням власне стилю викладу. Здається, в розділі XIV я сказав, що Марсела помирала від кохання до Шав’єра. Не помирала, а жила. Жити — це не те ж саме, що помирати — так твердять усі ювеліри на цьому світі, а вони вміють правильно сформулювати думку. Добрі ювеліри! Що лишилося б від кохання, якби не було ваших прикрас і не було боргових розписок? Третина або ж принаймні п’ята частина торгівлі йде від серця. Це і є те аморальне міркування, яке я хотів викласти, котре є ще більш темним, ніж аморальним, бо багато хто не зовсім добре розуміє, що саме я цим хотів сказати. А я хотів сказати, що найгарніша голівка не стане менш красивою, якщо її не прикрасити діадемою з вишуканим коштовним камінням, не стане вона менш гарною й кохати її будуть не менше. Марсела, наприклад, яка була такою красунею, Марсела мене так кохала...

...Марсела кохала мене протягом п’ятнадцяти місяців і одинадцяти тисяч ескудо, не більше і не менше. Мій батько, котрому вітром принесло новину про одинадцять тисяч ескудо, по-справжньому розхвилювався. Він дійшов висновку, що цей випадок переходить межі того, що зветься юнацькими примхами.

— Цього разу ти таки поїдеш до Європи, — сказав він. — Пройдеш курс навчання в університеті, найвірогідніше в університеті в Коїмбрі. Я хочу, щоб ти став серйозним чоловіком, а не марнотратом і шахраєм. Так, шахраєм, сеньйоре. Як інакше назвати сина, котрий мені ось що зробив?

І він дістав з кишені мої боргові розписки, які він уже викупив, і став розмахувати ними в мене перед обличчям. — Ти це бачиш, гультяю? Хіба молодий чоловік отак має шанувати ім’я своєї родини? Ти гадаєш, що я та мої предки заробляли гроші у гральних домах чи вештались по вулицях? Нероба! Цього разу або ти берешся за розум, або я тобі нічого не лишу.

Він був страшенно розгніваним, проте той гнів був стриманим і нетривалим. Я слухав його мовчки і нічого не сказав супроти його наказу їхати до Європи, як я це робив раніше. Я собі обмізковував, яким саме чином взяти з собою і Марселу. Я пішов до неї. Розказав їй, як сталася сварка, і запропонував їй поїхати разом. Марсела вислухала мене, дивлячись кудись вбік, проте нічого у відповідь не сказала. Оскільки я таки наполягав, то вона мовила, що не поїде, що вона не може поїхати до Європи.

— Чому ж ні?

— Не можу, — сказала вона страдницьким тоном. — Я не можу дихати тим повітрям, що мені нагадуватиме про мого бідного батька, котрий загинув через Наполеона...

— Котрого з татусів: садівника чи адвоката?

Марсела насупила брови, тихенько наспівуючи якусь пісеньку — крізь зуби; потім поскаржилася на спеку і наказала, щоби принесли склянку алуа[40]. Прислуга принесла їй напій на срібній таці, котру було куплено за частину отих одинадцяти тисяч ескудо. Марсела поштиво запропонувала й мені напою. Натомість я ляснув по склянці і таці рукою так, що рідина проллялась на спідницю. Прислуга закричала, а я гримнув на неї, щоб вона забиралась геть. Коли ми лишилися удвох, то я виплеснув на Марселу весь відчай, що був у мене в серці. Я їй сказав, що вона просто чудовисько, що вона ніколи мене не кохала, що вона спричинила моє падіння, причому навіть не можна сказати, що робила вона це щиро. Я називав її всякими лайливими іменами, припускався грубих жестів. Марсела мовчки сиділа, покусуючи нігті, холодна, як шматок мармуру. У мене виникали пориви її задушити, принаймні принизити її, підкорити так, щоб вона валялась у