Посмертні записки Браса Кубаса - Машаду де Ассіс

Через три дні ми відпливли, я ж був пригнічений і мовчав. Я навіть не плакав, та у мене була нав’язлива думка... Хай їм грець тим нав’язливим думкам! Цього разу такою була думка кинутися в океан з іменем Марсели на вустах і не виплисти.

Нас було одинадцять пасажирів на борту: один божевільний у супроводі дружини, двоє молодих хлопців, що вирушили у мандри, четверо комерсантів і двоє слуг. Мій батько представив мене усім, починаючи від капітана корабля, котрий, утім, мав власний великий клопіт: з ним була хвора на сухоти в останній стадії дружина.

Я не знаю, чи то капітан запідозрив щось стосовно мого фатального плану, чи мій батько його попередив про мій стан, я тільки знаю, що він не зводив з мене очей. Він кликав мене з собою повсюди. Його дружина майже завжди сиділа у відкритій колясці, вона сильно кашляла і запевняла, що мусить показати мені околиці Лісабона. Вона була не просто худа, вона майже світилась, важко було уявити, що вона ось-ось не помре. Капітан робив вигляд, що він не вірить у її близьку смерть, можливо тому, що сам себе обманював. Я нічого не знав і про таке не думав. Яке значення для мене мала якась туберкульозна жінка посеред океану? Для мене світ зійшовся клином на Марселі.

Одного вечора, було це в один з перших вихідних на кораблі, я знайшов вдалий момент для того, щоби піти з життя. Я обережно піднявся на палубу, проте там зустрів капітана, котрий стояв поруч з фальшбортом і дивився за горизонт.

— Невже буде шторм? — запитав я.

— Ні, — стрепенувшись, відповів він. — Я просто насолоджуюсь красою ночі, ви подивіться — вона ж просто благословенна!

Стиль розмови капітана суперечив його досить грубому і простацькому вигляду. Я пильно подивився на нього. Здавалося, що він потішається справленим на мене враженням. Через кілька секунд він взяв мене за руку, показав на місяць і запитав, чому б мені не написати оду ночі. Я сказав йому, що я не поет. Капітан щось пробурмотів, зробив кілька кроків, засунув руку в кишеню й дістав з неї клаптик пожмаканого паперу. Потім під світлом лампи прочитав мені оду в стилі Горація про свободу життя на морі. Ті вірші написав він сам.

— Ну і як вам?

Я не пам’ятаю, що я йому сказав, але пам’ятаю, як міцно він потис мені руку і дуже дякував. Потім збирався продекламувати мені ще два сонети, та його покликали з каюти дружини.

— Я вже йду, — відгукнувся він і прочитав ще й третій сонет — повільно, з любов’ю.

Я лишився сам. Проте муза капітана змела з моєї душі погані думки. Я вирішив піти виспатися, що можна було б назвати тимчасовою смертю. Наступного дня ми прокинулися від бурі, котра вселила страх у всіх, окрім божевільного, який почав стрибати, говорити, що його шукає донька в екіпажі. Саме смерть доньки і стала причиною його божевілля. Ні, мені ніколи не забути бридкої фігури того нещасного посеред скупчення людей і завивання урагану. Він наспівував і танцював з витріщеними очима, блідий, з довгим волоссям, що дибки стояло у нього на голові. Час від часу він зупинявся, піднімав угору свої кістляві руки, схрещував пальці, потім складав їх у квадрати, потім зводив у кільця, а ще він дуже сміявся, з відчаєм. Жінка була не в змозі його стримати, сама охоплена страхом перед смертю вона молилася за себе і зверталася до всіх святих на небі. Врешті буря стихла. Визнаю, що той ураган для мого серця був прекрасною розвагою. Я, котрий роздумував, як зустріти смерть, не наважився заглянути їй у вічі, коли вона прийшла до мене на побачення.

Капітан запитав мене, чи мені було лячно, чи відчував я небезпеку, чи вважав той спектакль високим мистецтвом. І це все він говорив як друг. Природно, мова зайшла про життя на морі. Капітан запитав мене, чи мені до вподоби ідилія рибацького життя. Я відверто відповів, що не знаю, що то воно таке.

— Ось побачите, — мовив він.

І він продекламував мені вірша, потім іншого — еклогу, а потім ще п’ять сонетів, котрими й завершив той день літературних сповідей. Наступного дня, перед тим як почати мені декламувати поезії, капітан пояснив, з яких саме причин він взявся за морську справу. Його бабуся мріяла, щоб він став священиком. Він дійсно володів деякими знаннями з латини, але не став церковником, проте не перестав бути поетом, що було його природним покликанням. Щоб довести це, він невдовзі продекламував мені близько сотні своїх власних віршів. Я помітив одну річ: його жести були такими, що час від часу примушували мене стримувати сміх, проте доки капітан декламував, він настільки заглиблювався в думки та емоції, що не бачив і не чув нічого.

Минали дні, ми пливли, звучали вірші й разом із цим усім добігало до кінця життя жінки. Лишалось зовсім небагато. Одного разу, невдовзі після обіду, капітан мені сказав, що навряд чи його хвора жінка доживе до кінця тижня.

— Ой! — скрикнув я.

— Вночі вона почувала себе дуже погано.

Я пішов її провідати. Вона насправді виглядала вже майже мертвою, проте все ще говорила про те, щоб я провів кілька днів у Лісабоні перед тим, як їхати в Коїмбру, бо вона сама хотіла відвести мене в Коїмбрський університет. Я попрощався з нею, охоплений неймовірним хвилюванням, пішов до її чоловіка, котрий вдивлявся у хвилі, що помирали, розбиваючись об борт нашого корабля. Я намагався його втішити, він подякував мені, розповів історію свого кохання, дуже вихваляв вірність і відданість своєї дружини, згадав вірші, які він написав для неї, і продекламував їх. У цей момент його покликали до неї; ми побігли удвох. У неї саме стався напад. Цей та наступні