Сюрпризи долі - Єва Гата

Так і є. А якщо він має рацію? — промайнула страшна думка. Вітасу стало страшно, що життя раптово перерветься.

— Видно, не судилося щастя, — сумно погодився з вердиктом.

Мучило те, що не знав, як діяти. Він вагався: сказати коханій, що все закінчено; чи не звертати увагу на попередження лікаря і продовжувати жити так, як жив? Важко вибрати правильну відповідь. Вітас уявно поклав на одну шальку терезів ефемерне життя з Мариною, а на іншу — власне здоров’я і… життя. Невідоме майбутнє і відоме сьогодення. Переважило друге. Від очевидного вибору стало сумно. Кохання виявилося забороненим, а його бракувало, як повітря. Вітас прийняв Соломонове рішення: зникнути на деякий час без будь-яких пояснень, життя саме підкаже наступні кроки.

Вже ніхто в інституті не робив йому компліментів. Вітас і сам знав, що виглядає поганенько — лице витяглося, як у святого на іконі, плечі старечо опустилися, а найгірше — ліва рука все частіше давала про себе знати. З кожним днем він почувався все гірше, і це лякало.

— Тобі бажано пройти курс лікування, — наполягала Ельза, — ти мені не подобаєшся.

— Я й сам собі не подобаюсь, — холодно відповідав.

— Найкраще лягти у лікарню і обстежитися — не відступалася жінка.

— Навіщо? — втомлено відбивався Вітас, — не хочу лягати, там мене доб’ють.

— Ти сам себе доб’єш, якщо не слухатимешся слушних порад.

— Я й сам, дозволь зауважити, непоганий лікар, і також на чомусь розуміюся.

— По-перше, ти не кардіолог, а по-друге, швець завжди без чобіт.

— Ні, — впевнено відповів і вийшов в іншу кімнату, тріснувши дверима.

Які однаковісінькі сірі будні! А для чого животіти без вогню? Він не чув її голосу вже три місяці і два тижні. Що цінного в порожньому житті, якщо воно не осяяне коханням? Усе марнота. Вітас утратив інтерес до всього буденного, його володіння почали занепадати, формуючи підґрунтя для зміни влади. Закон природного відбору дуже жорстокий — постійно треба бути на чатах, щоб у потрібний момент завдати блискавичного удару слабшому.

«Уже пізня осінь, листопад, ще трохи і почнеться зима — вічна мерзлота, і тоді забуття, — мучила думка. — Чи можна хоч на мить повернути весну, щоб хоч востаннє насолодитися її теплом? Ельза має рацію, треба підлікуватися. Чомусь щодня поболює серце, а сьогодні особливо щемить…»

Вітас стояв біля вікна свого кабінету, пильно вдивляючись у вуличний натовп.

«Ні-ні! Спершу треба зробити найважливішу річ. Я повинен їй зателефонувати!» — від цієї думки зморшки на його обличчі розійшлися і на душі потепліло. «Як усе просто, який же я дурень, що мучив себе стільки часу! Сьогодні ж це зроблю, ось лише зберуся з думками і все поясню. Вона мене зрозуміє. Ми поїдемо до Праги, я хочу ще раз на неї поглянути.»

«На кого? На Прагу, чи на ту, яку кохаю?» — намагався чесно відповісти на своє ж питання.

«На обох, вони для мене стали одним цілим. От послухаю «Мою Батьківщину» і зателефоную.

Вітас дістав із шухляди музичний диск і притис його рукою до грудей. Знову підійшов до вікна, наче там очікував когось побачити. Раптом у кабінет схвильовано влетіла секретарка.

— Шефе, у нас неприємності!

— Що саме? — не повертаючи голови запитав.

— Тріснула у підвалі труба, і води вже до колін! Комендант зайнявся цим, але без вас не обійтися!.. Просить вашої допомоги!

— Нічого страшного, це Влтава вийшла з берегів і залила Юдифін міст, — не повертаючи голови спокійно відповів Вітас.

— Що ви кажете?! — не могла збагнути секретарка.

— Так повинно бути, я відбудую його і дістане він назву Карлів.

— Шефе, я не жартую!

— Без мене! Маю невідкладну справу.

— А ця?! А як же ж…? А хто відповідатиме?! — злякалася, не знаходячи слів, секретарка.

Вітас мовчав і не повертав голови, вдивляючись у перехожих на вулиці. Переляк секретарки раптом прорвало:

— Ну, якщо вас не хвилює аварія у підвалі, то тоді і я вмиваю руки!

— Закрий рот і геть з мого кабінету! — не своїм голосом закричав Вітас, різко повернувся, схопив вільною рукою декоративну чорнильницю зі столу і жбурнув щосили на перелякану жінку. Та в жахові ледь встигла прикрити за собою двері. Чорнильниця, відбившись від одвірка, з гуркотом покотилася підлогою.

Чи то від різкого руху, чи від надмірного крику, пронизлива ломота охопила тіло, безжалісно запекло за грудьми, а шлунок від болю наче розривався на дрібні частинки. Катастрофічно бракувало повітря. Тіло заклякло, щось не давало зрушити з місця. Вітас мужньо зібрав останні сили, спокійно підійшов до дверей і закрив їх на ключ. Ніхто не мав права його турбувати. В очах потемніло, страшна слабість наповнювала тіло. Опустився на підлогу, мов ватяний.

«Підіймайся Вітасе Аррасе! — наказав сам собі, — У тебе ще є одна важлива справа.»

Від власного наказу відчув особливий приплив енергії. Біль зник, як і не бувало. Напрочуд легко встав, підійшов до програвача й увімкнув диск. Кабінет розчинився. Перед очима почали змінюватися одна за одною картини.

«Ким я був? Лікував людей і боровся за владу. Був, чи жив? Радше спав. А що ж тоді життя? Вже зараз можу відповісти: це радісне очікування кожної наступної миті. Ти збудила мене від сну під звуки арф, що оголосили твій прихід. Початок. Ти така перелякана стоїш переді мною, грізним, мов фортеця. Хоча це тільки маска, під якою схована ніжна скрипка. Прислухайся, кохана, як вона плаче! Її