Тринадцята легенда - Діана Сеттерфілд

Він передав торбу мені, і я теж принюхалася. Запах і справді вивітрився.

Аврелій відчинив дверцята плити, витяг звідти бляшане деко з тістечками й поставив остигати. Потім наповнив чайник і приготував тацю: чашки, тарілочки, цукерниця, горщик з молоком.

— Візьміть-но, — сказав гостинний господар і подав мені тацю, а потім прочинив двері у вітальню.

Крізь напіврозчинені двері я побачила зручні старовинні крісла із подушечками, на яких були зображені квіти.

— Почувайтеся як удома. За хвилину я принесу решту.

Трохи зігнувшись, Аврелій стояв до мене спиною і мив руки.

Я пройшла до вітальні й сіла у крісло біля каміна, чекаючи, поки Аврелій запакує і сховає у надійне місце свою спадщину — безцінну спадщину, яка ніяк не хотіла розкривати свою таємницю.

Я полишила будинок Аврелія з неясною думкою, яка не давала мені спокою. І цю думку породило щось із того, що сказав мені Аврелій. Це було слабке відлуння невідомо чого… якась асоціація, що слабко і непевно апелювала до моєї уваги, але була відсунута іншими враженнями в самісіньку глибину свідомості. Та нічого. Вона все одно рано чи пізно звідти вигулькне.

У лісі була галявина. Відразу за нею ховалося різке урвище, поросле рідкими клаптиками кущів, потім поверхня поступово вирівнювалася, і знову починалися дерева. Галявина несподівано явила собою вкрай зручну позицію для огляду Енджелфілду. Саме тут я й зупинилася, повертаючись від гостинного Аврелія.

Картина була бляклою. Енджелфілд-хаус, точніше, те, що від нього лишилося, мав вигляд будинку-привида. Брудно-зелене громаддя на тлі сірого неба. Усі верхні поверхи з лівого боку вже було знищено. Залишився тільки перший поверх, вхід до нього, означений темним кам'яним одвірком, і сходи, але самих дверей уже не було.

Раптом мені стало жаль старого напівзруйнованого будинку, якому доводилося мокнути в негоду. Навіть кам'яні коти — і вони, здавалося, втекли кудись від сирої погоди. Їх уже знесли. Права частина будинку досі лишалася неторкнутою, хоча з положення крана можна було виснувати, що її черга наступна. «Чи така вже необхідна тут оця вся машинерія?» — спіймала я себе на думці. Можна було подумати, що стіни самі розкисають і тануть під дощем; кам'яні брили раптом здалися блідими й ефемерними, як рисовий папір, і ладними розтанути в мене на очах — варто ще тільки трохи почекати.

Фотоапарат висів у мене на шиї. Я витягла його з-під пальта й піднесла до очей. Чи вдасться мені зафіксувати на плівці те, чого невдовзі вже не існуватиме? Навряд чи — надто вже погода волога. Утім, спробувати треба.

Я вже почала настроювати видошукач, як раптом помітила слабкий рух скраю рамки. Ні, то не були мої привиди. То діти повернулися. Вони щось там запримітили у траві і з цікавістю над ним схилилися. Що то було? їжачок? Змія? Теж зацікавившись, я перевела фокус, щоб краще придивитися.

Одне дитинча простягло руку у високу траву й видобуло звідти свою знахідку. Це була жовта каска будівельника. Радісно посміхнувшись, хлопчик — це був він, я встигла розпізнати, — відкинув свій капюшон-зюйдвестку, насунув каску собі на голову й став непорушно, як солдат на варті, випнувши вперед груди, а руки витягнувши вздовж тулуба. Він аж обличчя напружив, намагаючись утримати на голові завелику каску, щоб та не сповзла!

Як тільки хлопчик завмер у стійці струнко, трапилося невеличке чудо. Крізь отвір у хмарах прослизнув сонячний промінь і впав просто на малюка, освітивши його у цей тріумфальний момент. Я натиснула на спуск — і зробила знімок. У центрі — хлопчик у касці, ліворуч за його плечем видніє знак «Вхід заборонено», а праворуч, на задньому плані — похмуре, брудно-сіре громаддя будинку.

Сонце зникло так само раптово, як і з'явилося. Насилу відвівши погляд від дітлахів, я перемотала плівку і сховала фотоапарат під пальто. Коли я знову поглянула перед собою, діти вже встигли пробігти половину відстані під'їзною дорогою. Тримаючись за руки, вони невпинно кружляли, наближаючись до центральної брами: однакові на зріст, із однаковою вагою, вони однаково ходили й бездоганно доповнювали одне одного. Краї їхніх макінтошів тріпотіли за спинами, ніжки ледь торкалися землі; здавалося, ще трохи — і вони злетять та полинуть над землею.

«Джейн Ейр» у печі

Коли я повернулася до Йоркширу, мені не надали жодних пояснень щодо причини мого вигнання. Джудіт зустріла мене стриманою посмішкою. Сірість похмурих зимових днів наче заповзла їй під шкіру й зосередилася в кругах під очима. Штори у моїй вітальні економка розсунула на кілька дюймів, але світліше від цього не стало.

— Як вона вже набридла, оця чортова погода! — роздратовано вигукнула Джудіт.

Хоча минуло усього лише кілька днів, здавалося, що з часу мого від'їзду пролетіла вічність. Ніч та день, що теж був схожий на ніч, зводили наше відчуття часу нанівець. На одне з наших ранкових інтерв'ю міс Вінтер запізнилася. Її обличчя було блідим; не знаю — чи то спогади про недавно пережитий біль затьмарювали її погляд, чи щось інше…

— Я пропоную встановити більш гнучкий графік наших зустрічей, — сказала письменниця, вмостившись у кружальці світла, що його кидала лампа.

— Не заперечую.

Від лікаря мені стало відомо, що міс Вінтер часто страждає на безсоння. Крім того, я вже навчилася розпізнавати моменти, коли дія її ліків починала слабшати. Тому ми з міс Вінтер вирішили: замість приходити щоранку о дев'ятій, я чекатиму, коли Джудіт постукає в мої двері.

Спочатку Джудіт стукала між дев'ятою та десятою, потім вона почала це робити дедалі пізніше. Після того як лікар підвищив дозу, міс Вінтер якийсь час викликала мене рано-вранці, але наші інтерв'ю стали коротшими; урешті-решт ми виробили звичку зустрічатися двічі або тричі на день, але нерегулярно. Інколи міс Вінтер почувалася добре, і тоді розповідь її була довгою й детальною. Але час від часу вона звала мене й тоді, коли страждала від болю. Розмова зі мною справляла на неї знеболювальний ефект.

Із порушенням графіка я втратила той якір, що тримав мене в океані часу. Я не тільки слухала історію й записувала її — я бачила цю історію уві сні. Мені здавалося, наче я живу всередині літературного твору. Мені навіть не треба було «виринати» з нього, щоб поїсти: записуючи розповідь, я машинально їла те, що приносила до моєї кімнати Джудіт. Вівсяна каша означала, що настав ранок. Суп та салат знаменували собою обід. Відбивну та пиріг із печінкою приносили увечері. Пам'ятаю, як тарілка з яєчнею