Тринадцята легенда - Діана Сеттерфілд

Я прийняла його запрошення.

Аврелій витягнув з кишені окуляри і почав недбало їх протирати.

— Отже. — Він глибоко й повільно вдихнув. І так само повільно видихнув. — Слухайте. Про місіс Лав та історію, яку вона мені розповіла.

Його обличчя набуло відстороненого виразу. До цього трюку часто вдаються оповідачі, намагаючись таким чином «зникнути», щоб дати дорогу самому оповіданню. З перших же слів Аврелія я ніби почула голос самої місіс Лав, яку покликала з могили пам'ять про розказану нею історію.

Історія про неї, про Аврелія, і, можливо, про Еммеліну.

* * *

Тієї ночі було темно, хоч в око стрель, а в тій темряві вирувала буря. Свистів вітер, гнучи додолу дерева, а дощ лупив такий, що, здавалося, шибки порозбиває. Я сиділа біля каміна і в'язала сіру шкарпетку; ага, це була вже друга, і я щойно почала вив'язувати п'ятку. Раптом по моїй спині наче мурашки побігли. Та ні, я не змерзла, кажу вам. Бо ще вдень нанесла повний кошик дров із сараю і недавно підкинула у вогонь двійко цурпалків. Тож я не змерзла, зовсім ні, але про себе подумала: оце так ніч, Господи, твоя воля! Добре, що я — не якась бідолаха, котру негода застала десь у лісі або в полі; сама думка про таку бідолаху змусила мене здригнутися.

У моїй хаті було тихо, тільки час від часу чулося потріскування дров у каміні, стукіт в'язальних спиць одна об одну та мої зітхання. Що ви кажете — мої зітхання? Ага, стукіт в'язальних спиць і мої зітхання. А чому ж я зітхала? Та тому, що щастя не мала. Я стала надто часто поринати у спогади, а це погана звичка для п'ятдесятирічної жінки. Начебто все у мене є: і вогонь у каміні, і дах над головою, і харчів удосталь; та чи щаслива я? Аж ніяк. Тому й зітхала над своїм в'язанням, а надворі тим часом періщив дощ.

Згодом я встала, принесла добрячий кусень пирога з комори та й ум'яла його під шкалик бренді. І збадьорилася до надзвичайності. Та коли повернулася до свого в'язання, то у мене й серце впало. І знаєте, чому? Я вив'язала п'ятку аж двічі!

Я не на жарт злякалася! По-справжньому злякалася. Загалом я дуже старанна в'язальниця. Не те що моя сестра Кітті — та завжди в'язала недбало, сяк-так. Та й не була я підсліпувата, як моя бідолашна старенька мати перед смертю. Лише втретє в житті робила я цю помилку.

Уперше я двічі вив'язала п'ятку, коли була ще молодою. Стояв прекрасний сонячний день. Я сиділа собі біля розчиненого вікна і мліла від запаху квітів, який линув із саду. Тоді це була синя шкарпетка. Для… того, ну, для одного парубка. Як його звали — не скажу, бо воно і не треба. Словом, для свого нареченого. Мабуть, я замріялася. От дурна! Про білі сукні, смачні торти і таке інше. І раптом глядь — а п'ятка вив'язана двічі! Ребриста гомілкова частина, потім п'ятка, потім знову гомілка, а опісля — знову п'ятка. Я голосно розсміялася. Чом би й ні — адже нічого страшного не трапилося! Це дуже легко розпустити і переробити, як годиться.

Не встигла я витягти спиці, як несеться до мене сестра Кітті по садовій стежині. «Що з нею трапилося?» — подумала я з тривогою. Обличчя в неї було аж блідо-зелене, а коли вона побачила мене у вікні, то зупинилася як укопана. Тоді-то я й збагнула, що то не в неї щось трапилося, а в мене. Сестра розтулила рота, але довго не могла й слова вимовити. І заплакала. А потім виклала все, як було.

Стався нещасний випадок. Мій наречений пішов зі своїм братом дичину постріляти. Куріпок, чи що… Саме туди, куди не можна було ходити. Хтось помітив їх, і вони злякалися. Та й кинулися навтьоки. Даніель, його брат, той перший підбіг до перелазу і перескочив через огорожу. А мій наречений надто метушився. Його рушниця застрягла в перелазі. Треба йому було зупинитися й спокійно її витягти. А він почув, що за ним женуться, запанікував, смикнув рушницю на себе і… Гадаю, далі розповідати не треба. Ви й так здогадалися, що трапилося.

Я розпустила в'язання. Усі ці вузлики, які я вив'язувала рядок за рядком, — взяла й розпустила. Це робиться легко. Висмикуєте спиці, тягнете за нитку, і вузлики розповзаються. Один за одним, рядок за рядком. Я розпустила зайву п'ятку і продовжувала тягнути нитку. Стопа, підйом, ребриста гомілкова частина. Я смикала нитку, а петлі розв'язувалися та й розв'язувалися. І незабаром не лишилося нічого — тільки купка покручених синіх ниток у мене на колінах.

В'язати шкарпетку легко, а розпустити — ще легше.

Я думала скрутити цю синю вовну у клубок, щоби згодом щось зв'язати. Може, я щось і зв'язала потім — не пам'ятаю.

Удруге я помилилася тоді, коли вже почала старіти. Ми з Кітті сиділи саме отут, біля каміна. Минув рік після смерті її чоловіка і майже рік після того, як вона перебралася до мене. Слава Богу, вона поволі прийшла до тями, їй уже набагато краще, думала я. Стала більше посміхатися, знову виявляла інтерес до життя. Уже не ридає ридма на кожну згадку про небіжчика. Отже, сиділи ми отут, а я в'язала. Це мали бути теплі спальні шкарпетки для Кітті; з м'якенької ягнячої вовни, рожеві — саме під колір її халата. Сама ж Кітті читала книжку. Мабуть, вона не надто у неї заглибилася, бо раптом зауважила:

— Джоанно, ти двічі вив'язала п'ятку.

Я піднесла в'язання до очей — і дійсно.

— Хай йому грець! — вилаялась я.

Кітті сказала, що було б не дивно, якби це вона так помилилася: вона ж бо повсякчас або вив'язувала п'ятку двічі, або й геть забувала вив'язати її, й тоді шкарпетка виходила зовсім без п'ятки — просто нога і пальці. Ми згадали про це — й обидві розсміялися.

— Не чекала від тебе такого промаху. Це зовсім на тебе не схоже, — сказала сестра.

Не схоже, але трапилася колись у мене така помилка, кажу я їй. Усього один раз. І нагадала сестрі те, про що я вам тільки-но розповіла. Про отой нещасний випадок із моїм нареченим.

Отак, вголос згадуючи минуле, я й розпустила зайву п'ятку і відразу ж почала переробляти шкарпетку. Така робота потребує додаткової уваги, та й надворі вже почало