Тринадцята легенда - Діана Сеттерфілд

Крім того, варто буде правозаступникові приїхати лише один раз, щоб пересвідчитися: з Хазяйкою не все гаразд. Містер Ломакс, ясна річ, стане наполягати на тому, щоб її оглянув лікар. І з бабцею станеться те, що колись сталося з Ізабель. Її заберуть. І що ж доброго з цього вийде? Нічого.

Енджелфілд і так недавно позбувся одного чужинця в особі Естер, а тепер що — ще одного запрошувати? Приватні проблеми набагато безпечніше розв'язувати у приватному порядку. А це означало, що нехай усе йде своїм ходом, як і раніше.

А куди поспішати? Останній раз гроші знімали з рахунку лише кілька тижнів тому, тож певні кошти у їхньому розпорядженні були. Естер поїхала, не забравши своєї платні, тож якщо гувернантка не напише, щоб гроші їй вислали, цією готівкою теж можна буде скористатися у разі доконечної потреби. На їжу грошей піде небагато: у городі овочів та фруктів достатньо, щоб прогодувати цілий полк, а в лісі повно куріпок та фазанів. А якщо вже дійсно трапиться якась скрута чи лихо (хоча Джон до пуття не знав, яке ще гірше лихо може спіткати Енджелфілд!), то садівник мав на прикметі чолов'ягу, завжди готового заплатити йому два-три шилінги за кілька пляшок бордо, винесених з льоху.

— На деякий час ми забезпечені всім необхідним, — якось сказав він увечері Хазяйці, пихкаючи цигаркою в кухні. — Місяці на чотири, якщо будемо заощаджувати. А опісля — не знаю. Поживемо — побачимо.

Це були слова, сказані радше собі самому: Джон уже облишив сподівання на посутні відповіді з боку своєї подруги. Але звичка радитися з нею сиділа в ньому надто глибоко, щоб її можна було швидко позбутися. Тому він і далі коротав із Хазяйкою час у кухні й ділився з нею своїми думками, мріями та клопотами. А коли вона відповідала — відповідала випадковими, плутаними клубками слів, — Джон сушив голову над її фразами, намагаючись віднайти в них бодай якийсь зв'язок зі своїм запитанням. Та лабіринт думок місіс Дюн був надто складний, щоб у ньому міг орієнтуватися хтось іще, а нитка, що вела від одного слова до іншого, повсякчасно вислизала з Хазяйчиних ослаблих рук.

Джон дбав, щоб завжди була городина до столу. Він куховарив; він нарізав м'ясо на Хазяйчиній тарілці і годував подругу з виделки. Він підливав гарячого чаю у її чашку і заварював свіжий. Він не був теслею, але все одно тут і там прибивав гвіздками нові дошки замість струхлявілих, виносив з головних кімнат мідниці й горщики з водою; видирався на горище і, почісуючи маківку, споглядав дірки у даху.

— Треба буде якось усе це привести до ладу, — примовляв він рішуче.

Утім, багато не дощило, багато не сніжило, тож ця робота могла і почекати. А Джон мав багато іншої роботи, яка чекати не могла. Він прав простирадла й одіж. Висихаючи, вони ставали закляклими й липкими через залишки невиполосканого мила. Він білував кроликів і патрав фазанів, а потім їх смажив. Він мив підлоги й чистив туалет. Джон знав, що треба робити, бо раніше сотні раз бачив, як цю роботу виконувала хазяйка.

Час від часу він приділяв півгодини класичному паркові, але радості ця робота йому вже не давала. Задоволення затьмарювалося побоюванням, що під час його відсутності в будинку може статися якесь лихо. До того ж, щоб доглядати парк по-справжньому, потрібно було набагато більше часу, ніж Джон тепер міг цьому приділяти. Тому врешті-решт єдиною доглянутою частиною парку став город, а на все інше садівник махнув рукою.

Коли ми звикли до нових умов життя, в нас з'явилося відчуття певного спокою і навіть комфорту. Винний льох виявився незамінним джерелом фінансування хатнього господарства. Наше життя знов набуло стабільності й надійності. Заходила гадка: краще б Чарлі тут більше не з'являвся. Не-знайдений і неповернутий, ні живий ні мертвий, він нікому не міг заподіяти зла.

Про те, що мені довелося згодом побачити, я не розповіла нікому.

У лісі була халупка. У ній уже сто років ніхто не жив, і вона заросла бур'янами. Саме сюди колись приходили Чарлі та Ізабель. Коли Ізабель забрали до психлікарні, Чарлі й далі туди приходив; я знала це, бо підглядала, як він там пхикав, вишкрябуючи на своєму тілі старою голкою любовні послання.

Тож я не могла не згадати про цю хижку, коли зник Чарлі. І знову туди пішла. Протиснувшись крізь зарості й мох, що маскували вхід, я потрапила всередину, де приємно пахло цвіллю, і там, у напівтемряві, побачила Чарлі. Він сидів, прихилившись до стіни у кутку, а поруч валявся пістоль. Половину голови геть знесло пострілом. Попри рій хробаків, я впізнала другу половину — вона, безсумнівно, належала Чарлі.

Я позадкувала з хижки, забувши і про мох, і про бур'яни з будяками, бажаючи якомога швидше втекти звідси. Але хоч як швидко я не бігла, образ Чарлі переслідував мене, і, здавалося, нікуди було подітися від його невидющого одноокого погляду.

Де ж знайти втіху і спокій?..

Я знала про ще один будиночок. Така собі невеличка хатка у лісі. Я там кілька разів цупила їжу. Тож саме туди я й побігла. Біля вікна я сховалася, намагаючись віддихатися, думаючи, що ось тут, поруч — нормальне просте життя.

Переставши хапати ротом повітря, я зазирнула у вікно. Мені не хотілося зводити очей з жінки, яка сиділа у кріслі й в'язала, і гадки не маючи, що хтось за нею спостерігає. Її присутність заспокоїла мене, наче ця жінка була доброю бабусею з казки. Я дивилася на неї і терла очі, аж доки образ скаліченого Чарлі не зник з моєї свідомості і серце не перестало несамовито калатати.

Не поспішаючи, я пішла назад до Енджелфілду. Я нікому нічого не сказала. Бо краще було так, як було. А Чарлі було вже однаково, еге ж?

Отак він і став моїм першим привидом.

* * *

Мені вже почало здаватися, що авто лікаря залишиться на під'їзній алеї будинку міс Вінтер назавжди. Коли я вперше тут з'явилася, містер Кліфтон приїздив сюди що три дні, потім став приїздити що два дні, згодом — щодня, а тепер уже навідувався двічі на день. Під час інтерв'ю я уважно приглядалася до Віди Вінтер. Я знала правду. Міс Вінтер була смертельно хвора. Вона повільно вмирала. І тим не менш, коли письменниця розповідала мені історію, створювалося враження, що вона черпає сили з якогось невидимого джерела, на яке не мають впливу ні її вік, ні хвороба.