Тринадцята легенда - Діана Сеттерфілд
Спочатку я відчула ногами холод кам'яних сходів, а потім у мої ступні почали боляче впиватися дерев'яні тріски і скалки цементу. Посеред уламків нашого будинку, що починав розвалюватися, стояла, як примара, Хазяйка, оповита хмарою пилюки. Сіре як пил волосся, сіре як пил обличчя, сірі як пил складки довгої нічної строчки. Бабця стояла абсолютно непорушно, досі вдивляючись угору. Я підійшла до неї і, ставши поруч, теж вирячилася туди, куди й вона. Не відводячи очей, ми дивилися крізь діру в стелі на ще одну діру в іще одній стелі, за якою була ще одна діра в іще одній стелі. Ми узріли пеонові шпалери у горішній спальні, грати для плюща у кімнаті над спальнею, урешті-решт, блідо-сірі стіни маленької мансардної кімнати. А над усім цим, високо-високо над головами, ми побачили діру в самій покрівлі — і небо. Небо без зірок.
Я взяла бабцю за руку.
— Ходімо. Нічого тут стояти й витріщатися на ту дірку. — І я повела її, а вона пішла за мною, як мала дитина. — Я покладу її спати, — сказала я Джонові.
Блідий як привид, Джон кивнув.
— Авжеж, — відповів він хрипким голосом, наче поперхнувся пилом. Садівник не наважувався навіть поглянути на свою подругу. Натомість повільним жестом, що радше нагадував жест потопальника, якого затягувало у вир, вказав на стелю. — А з цим я сам упораюся.
Але через годину, коли бабцю, викупану, у свіжій нічній сорочці, вклали спати, Джон і досі був у залі, там, де я його лишила, і мовчки вдивлявся в те місце, де стояла Хазяйка.
Наступного ранку, коли бабця не з'явилася в кухні, я перша пішла її будити.
Але її вже не можна було розбудити.
Ніяк.
Її душа відлетіла через діру в покрівлі.
— Ми втратили її, — сказала я Джонові в кухні. — Вона померла.
Вираз його обличчя не змінився. Він дивився невидющими очима на кухонний стіл, наче мене не почув.
— Зрозуміло, — нарешті вимовив Джон, немов звертаючись сам до себе, — зрозуміло.
З'явилося таке відчуття, що все скінчилося й зупинилося. Геть усе. Я мала лише одне бажання: сидіти непорушно, як Джон, вдивлятися у простір і нічого не робити. Але час не зупинився. Я й досі відчувала, як стукає моє серце, відраховуючи секунди. У моєму шлунку зростав голод, а у горлі — спрага. Мені було так сумно, що здалося: ось іще трохи, і я помру. Однак я лишалася живою. Живою до непристойності, до абсурду. Настільки живою, що відчувала, як у мене росте волосся і видовжуються нігті.
Попри увесь невимовний тягар, що лежав на моєму серці, я не могла, як Джон, віддатися своєму горю. Естер від нас пішла, Чарлі пішов, Хазяйка пішла, Джон — по-своєму — теж пішов, хоча я сподівалася, що він повернеться. А тим часом «дівчинці в тумані» вже настала пора з цього туману виходити. Настала пора полишати дитячі витівки і ставати дорослою.
— Піду поставлю чайник, — сказала я. — Треба чаю зробити.
Голос був наче не мій. Якась інша дівчина — кмітлива і розважлива — забралася в мою шкіру, зайняла моє місце. Вона просто знала, що треба робити. Я здивувалася… втім, не дуже. Хіба ж не спостерігала я впродовж усього свого життя, як живуть інші? Хіба ж не спостерігала я за Естер, за Хазяйкою, за сільськими родинами?
Я тихенько причаїлася десь у куточку самої себе, а та нова вправна дівчина нагріла чайник, відсипала потрібну кількість чайного листя і заварила його. Потім поклала два шматочки цукру в чашку Джона і три — у свою. Коли чай був готовий, я почала його сьорбати, і тільки коли гаряча й солодка рідина досягла мого шлунка, я перестала тремтіти.
Срібний парк
Не встигла я повністю прокинутись, як у мене виникло відчуття, ніби щось змінилося. А за мить до того, як розплющити очі, я вже збагнула, що то було. То було світло.
Зникли тіні, що тинялися моєю кімнатою від початку місяця. Зникли темні закутки й похмура гнітюча атмосфера. З прямокутника вікна линуло мерехтливе сяйво й освітлювало кожен куточок моєї кімнати. Я так довго не бачила світла, що відчула надзвичайний приплив радості, наче не тільки ніч закінчилася, а й сама зима. Ніби весна настала.
Кіт сидів на підвіконні, дивлячись крізь шибку на парк. Почувши, що я заворушилася, він зістрибнув на долівку й зашкрібся у двері, просячись надвір. Я похапцем одяглася, й ми разом крадькома пробралися до кухні, а звідти вийшли у парк.
Вийшовши на ґанок, я відразу ж збагнула, що помилилася. Це не був ранок. І в парку мерехтіло не сонячне, а місячне сяйво, оздоблюючи листя сріблом і чітко окреслюючи обриси скульптур. Я завмерла й задивилася на місяць. Це було бездоганно правильне бліде коло, що висіло у чистому безхмарному небі. Я так би й стояла до самого ранку, заворожено вдивляючись у нічне світило, але кіт, вимагаючи уваги, нетерпляче тернувся об мою ногу; я нахилилася, щоб погладити його. Але не встигла моя рука до нього доторкнутися, як він проскочив уперед, потім зупинився й озирнувся, наче запрошуючи йти за ним.
Піднявши комір пальта і засунувши змерзлі руки в кишені, я пішла за котом.
Спочатку він повів мене по зарослій травою стежині вздовж дальньої межі. Ліворуч яскраво виблискував тисовий живопліт; праворуч огорожа була темною, бо на неї падала тінь. Потім ми звернули до трояндового саду, де підрізані кущі здавалися всього лишень купами хмизу, й тільки майстерно оформлені краї насаджень оточували решту кущів хитромудрим візерунком у стилі садово-паркової культури часів королеви Єлизавети; вони звивалися сюди-туди і здавалися то темними, то сріблястими. Кілька разів мені хотілося зупинитися й помилуватися: то місячне сяйво відбивалося від якогось поодинокого листка так, що він був наче зі щирого срібла зроблений; то раптом на очі потрапляв величезний дуб, із надприродною чіткістю викарбуваний на тлі блідого неба… Але зупинитися я не могла. Увесь час кіт уперто й цілеспрямовано крокував уперед, піднявши хвоста і користуючись ним, наче туристичний гід парасолькою: сюди, будь ласка, йдіть за мною. В огородженому саду він стрибнув на кам'яну стіну фонтана і пройшов половину його периметра, не звертаючи ані найменшої уваги на красу відображеного у воді місяця, що
