Пекло на землі - Віталій Юрченко
Адамович далі не слухав. Сльози бухнули й затьмарили обличчя. Він впав на нари й застогнав плачем-розпачем. Дочитував листа вже я для себе: Петрика та всю сім’ю взяла добра душа і приютила. Другого дня віднесли Петрика на кладовище, старших Маринку й Федорія забрали до недавно організованого приюту, а вона – жінка з Іриською, обоє хворі, живуть в однієї бабуні. Чи видужають вони, – Господь знає, бо простудились дуже, а ліків ніяких. Що з ними буде – не знають, моляться за себе і за нього, щоб Господь врятував їх і допоміг, як не всім, то хоч декому з сім’ї, побачити свого батька.
Довго й глибоко думав я над тим листом. Намагався збагнути – що робиться, во ім’я чого?!
III ПОДИХ ВЕСНИ
Найчастішою думкою, найсвітлішою мрією в’язнів була весна. Її єдиної мали вони право вижидати. Кожний по сто разів перераховував тижні, місяці і виглядав – очікував весни, як Бога.
Довго не було ознак її близькости. В той час, як у наших краях цвіло і зеленіло, ми хухали в замерзлі пальці і пливали в снігу. Ніхто не знав цього підсоння й спитати нікого, чи й буде тут весна.
Аж ось у повітрі завагітніло. Морози вклякли до 20 – 15°, дні стали більшати, сонце намагалося частіше вибиватись з густих хмар і посилати нам привітні усмішки.
Весна станула до бою. Зима почала здавати позицію за позицією. Найпомітніші бойовики і благовісники весни були вітри: подує з океану – зима сувора, невблаганна, горнись в кожух, топчись коло багаття; війне несміливо і соромливо з півдня – обдасть теплом, привітом, скидай кожух, роздягайся до сорочки. Та… не довго. За півгодини в повітрі – зима, і враз північний суховій вас знову морозом пронизає. І так по десять раз на день.
Та це лише змагання. Весна повільно, але вперто перемагала. Грубезні верстви снігу присідали, дрібні порошинки збивались в грудочки, ніби погльогані; замість білої одноманітної плахти стало синьо-руде все в дірах шмаття. Яри, долини сповнялися водою, під ногами, де б не став – вода в коліна.
Радів в’язень весні, як дитина повернулій з далекої дороги матері. Підносився настрій. Панувала інстинктовно думка: прийшла весна – життя врятоване, ближче стало цілковите визволення.
Та поруч з радістю весна несла нові прикрості. Щойно почали доходити листи, лише розпочався зв’язок із рідними краями, як усе враз перервалось.
Прийшов наказ нікуди з пункту не виходити, листів, пошти не висилати, бо починається повідь. Тут вона тягнеться найменше місяць. Припиняється всякий рух-зв’язок з найближчими місцевосцями, навіть пункту з пунктом. На цей час треба прожити відрізано від усього світу.
Це ми гостро пережили. Знову не одержували місяць листів. Посилки наші губилися десь у дорозі вже третій місяць: псувалися харчі, гнила одежа. На пункті виходили запаси і для людей, і для коней. Урізали пайок хліба з 500 г на 400, а пізніше на 300 г. Крупи й пшоно, через недогляд, підмокли й стухли, що їсти не можна було. Залишився єдиний незмінний харч – гнила риба. Вона так остогидла всім, що брала на блювоти.
Криницю нашу (джерело) занесло брудною водою з гір, і пити не було що. На всіх в’язнів настачити перевареної води кухня не могла, – не було стільки бачків. Спраглі вночі від духоти та жаги від солоної до неможливости риби, гасили спрагу в’язні брудною сніговою водою. Вона ж тут має мало вапняку, тому п’ється її багато, а від цього множиться хвороба – черевний тиф.
На добавок усього не стало ще й сірників. Не мала їх ні охорона, ані в’язні. Цілий тиждень тримали коло кухні невгасиму ватру і з неї користали. На праці в’язні гибли з холоду, бо нічим було вогонь розвести, а курці страждали некуривши. Охорона проголосила ціну на сірники: за коробку дає звільнення на день від роботи. Мало хто скористав з цього, бо за три місяці вичерпались у кожного запаси. Послали були конвоїра верхи по сірники на 10-й пункт, та не привіз: сам ледве врятувався, а кінь загинув: вода занесла на корчовите багнище й заплутала: він смикався, барахтався в морі води й ріща та з сили вибився й утопився.
28 квітня.
З шатра перейшли ми в колибу-барак, на 100 – 120 чоловік, безладно й наспіх збудований. У нім помістили 300 чоловік. Вогкість, смоловитість, сморід до одуру.
У людяних таборах, де хоч трохи зважають на здоровля, зимою живеться в бараках, а літом виходять у намети; у нас же навпаки: найхолодніший зимовий час у наметі, на снігу, а влітку в тісноті, серед зарази у бараці.
І це вважалося за велике досягнення, за подарунок в’язням під пролетарське свято 1 травня і то не всім, а кращим, дисциплінованим. З цим переводом цілу колотнечу влаштували: відібрали кращих робітників до бараку, а решту в’язнів по шатрах за статтями (рід провини) розподілили. Аж тепер не один в’язень дізнався, яка його стаття. Сталося так, що чесний чоловік лежав поруч з патентованими різунами, злодіями, що ні вдень ні вночі йому не давали супокою.
Ледве чи хто з в’язнів був радий переходові «у свою хату». Скоріш кляли це досягнення, бо причин було досить: велика тіснота, незносима духота, 296 чоловік, а два поверхи нари, а кватирки жадної, а першого дня шалено стали розводитись воші, ніколи не могли настарчити води, далеко від бараку потребник, а пускали разом туди лише 5 чоловік з днювальним, тому коло дверей день і ніч стояла черга в 50 – 80 чоловік, поки дочекаєшся черги, то й дивись, ніч пройде.
Я теж перейшов до бараку. Мені виділили одну перегородку, де мав міститися культактив, – культурники, як назвав Шібанов. Кожна перегородка містила 12 чоловік, культурникам же відступлено на 10; цей привілей за те, що проводили культурну працю: агітували, читали газети, лекції, писали заяви, брали участь у стінгазеті й т. ін. За цю дешеву вигоду культурники не досипляли ночей і працювали, але що 5 чоловік ляже на дошці, то не шість.
29 – 30 квітня.
Я склав довжелезний плян святкування 1 травня. Шібанов був з нього задоволений і наказав виконати
