Пекло на землі - Віталій Юрченко

– Разгавори разгаваріваєш. Пасадіть би тєбя на часок-два в карцер, – ти би сдєлал велікалєпний даклад і без брашури.

– Попробуйте.

– А на завтра у тєбя гатова?

Показав йому програму.

– Сматрі, чтоб нє вишло по сєводнішнєму, а то, пажалуй, прідьотса карцера іспробавать.

Це вже дратувало.

– Як маю я на цій роботі карцер заслужити, то беріть собі когось спритнішого. Я завтра йду в ліс. Там карцер від мене дальше буде.

– Ну, нєчаво там лімонітса. Сматрі, чтоб завтра било всьо на ять.

– Не ручусь, щоб все вийшло «на ять», коли Зельвін не звільнить Матушкевича на завтра від роботи. Доповідь не підготує.

– Что за торг? Матушкевич! Гдє он? Явісь сюда.

Сонний Матушкевич витягнувся перед грізним начальством.

– Ти что? Атказиваєшся даклад антірелігіозний сдєлать?

– Я, гражданін начальник, не отказуюсь, але прошу дати змогу підготуватись, пригадати, сплянувати…

– Что за размишлєніє? На работу і с топором в руках будеш планіровать. Словом, чтоб доклад на вечер бил, іначе в карцере будеш целую неделю планіровать єво. І то без всякіх таргоф. Староста! – зашарпав він сплячого Варбаша. – Подйом в трі часа. На работу строга всєх до єдінаво.

22 квітня.

Великодний ранній ранок. Пішла до Шібанова делегація з 10 священиків з проханням випустити з карцеру Лосевича та дати сьогодні день відпочинку: натомість в’язні погоджуються відробити дві ночі (днів відпочинку в Усевлоні нема, крім парні). Делегація не рада була, що в такий день зачепила садистичного тирана: він загнув їм у віру, Христа й Богородицю і прогнав.

Два євангелісти-федорівці, українці з Воронізької губернії – Кравців та Бондарчук таки відмовилися працювати на Великдень. Їх вивели на площу, де відбувався розвід, дали одному лопату, а другому сокиру і з витягнутими вгору руками подержали цілий день, а пізної ночі посадили до карцеру.

Коли вернулись всі з роботи, улаштували антипасхальний мітинг. Поставили людей, як звичайно, в коло, а кругом конвоїрів.

Противеликодну доповідь Матушкевич таки говорив. Продовжували Арабаджієв – колишній комуніст, та конвоїр Селєзньов. У кінці зголосився священик. Шібанов не хотів йому дати слова, але всі загули: нехай скаже, переднім ніхто не забороняв. Священика пустили на «естраду» з умовою, що скаже кілька слів.

– Я коротко, – почав зворушений священик Мережківський з Ніженської округи. – Я лиш хочу сказати, що це вже понад всякі людські катування. Експльоатують нас, по звірячому поводяться, морять голодом… Ну, це… фізичне насилля… Я розумію… це… знищити нас фізично… розумію… Але… але знущатись над моєю совістю, чіпати релігію, під багнетом примушувати мене вислухувати, як хулять, поганять мою святиню, мою душу-церкву… це… це… в історії нечуване тиранство… це… це…

Сльози йому залили, забили дух.

– Правда. Це подвійне катування. Такого закону нема і в Усевлоні, – відважилося кілька голосів.

– А ну там, тіха. А ти, старік, іді умойся, а потом в карцер пайдьош, помолішса сєбє там втіхомолку. Там тєбє будєт святая святих.

– За що ж людину в карцер? Що правду сказав? Це ж… – нестерпіло ще більше голосів.

– Малчать. Кто там хочет в карцерє малітса? Тішіна абсалютная! Сейчас будєт антірелігіозная декламація.

І пішла програма: «Як в околиці, коло лаврської каплиці побожний піп ходив до молодиці», і попівська камаринська, і про батю-кулака – паука-кровососа, і з Дем’яна Бедного, і що хто вмів та хотів проти Бога.

Довгенько витанцьовували на морозі «слухачі» антирелігійної програми.

23 квітня.

Сьогодні на пункті зворушення надзвичайне. Листонош приніс першу паку листів. Ще дорогою, вертаючись з 10-го пункту, похвалився він на всіх дільницях. Всякий рвався додому, кожний мав право-надію одержати давно очікуваного листа.

На жаль, багатьом довелося цим разом розчаруватись. З півмішка листів одержало наших лише 6 щасливців. Це був для них день незвичайний: раділи, як малі діти дорогоцінною новиною. Їх радість поділяли всі, бо зростала надія, що кожний колись та дочекається вісточки з дому.

26 квітня.

Прибули знову листи і досить багато для наших. Роздавати їх – обов’язок вихователя. Це була мені нова й велика морока. Вибрати серед 1000 – 2000 листів кілька десятків своїм, не знаючи серед тисячі в’язнів прізвищ, імен, – справа не легка.

Зразу я не міг дошукатись способу, як їх роздавати. Викрикувати тисячі адресатів по чотирьох шатрах – треба цілого дня, а людей не триматимеш. Вибирати зразу свої – теж трудна справа, бо в’язнів не знаєш, хоч список є. А людям не терпиться, – насідають, надокучають, атакують. І цілком зрозуміло: одержати в’язневі лист – єдина в усевлонських умовах утіха, єдина моральна розрада.

Вживав такого способу: склав список в’язнів за альфабетом, всі листи розкладав за альфабетом і кожний лист звіряв – по імені, по батькові чи не нашому. Перші дні, поки не вивчив прізвищ в’язнів, на це проходив майже цілий день. Займав нари в півшатра й за допомогою хворих відчиняв справжню поштову контору, перекидаючи кількома тисячами прізвищ.

Звідкіль бралась така сила листів? Винне цьому або начальство усевлонське, або недбальство вихователів попередніх пунктів. Сотні листів гуляли по всьому участку, переходячи через пункти по кілька разів. Адреси затиралися, конверти рвались, – залишалися самі листи без адрес, фотографії з написами; читаєш: любому мужеві й батькові на спомин – дружина й донька, а де той муж-батько, чи він на 2-му, чи десь на 10-му або на 5-му – як його розбереш? І чекає не один муж-батько та дивується-недодумається, – чого його Наталка не пише; невже й її десь затаскали з села?

Третя пошта принесла й для мене аж чотири листи зразу. Зрадів без міри діставши, та не тішився читаючи. Дружині ставили умову: або взяти розвід зі мною, порвати всі зв’язки, – або залишити вчительську посаду. Питається мене – що робити? Та що я їй пораджу?!

Раділи ми листам та не веселились новинами з рідного краю. Не один з нас не дочитував листа, гіркими сльозами вмиваючись. В’язень Вакало з Лубень, прочитавши лист, онімів. Писали в ньому, що сім’ю його викинули з хати й помістили там канцелярію колективу. Жінка вийшла з подвір’я й на воротях впала, – померла.

Прочитував я сотні листів неписьменним та малописьменним «контрреволюціонерам» і довідувався про силу страхіть «соціялізації»: там господарство спродали за податок, а жінка з дітьми голодна сидить, того хату забрали, і сім’я під тином опинилась, цього сім’ю у Вологодську губернію вивезли.

Сьогодні читав листа білорусові Адамовичеві. Пише йому за жінку якась кацапка. Не догадується старенький Адамович – щоб то за москалька могла йому писати. А писалось так. Стряслось над нами горе невимовне, лежу хвора а де, то й сама не знаю. Привезли нас цілим етапом далеко на північ. Потримали тиждень у вагонах, а як не стало харчів, викинули з вагонів, і дівайся – де хто може. Вийшла я з вагону і світ мені затьмарився. Куди йти, де дітися з малими діточками? Хліба ні крихти, мала