Пекло на землі - Віталій Юрченко

З ляком-трепетом розходились. Похоронно-сумна була та жалібна ніч.

19 квітня.

Одержав циркуляр: провести кампанію збору на трактор для підшефної комуни «Комунар Севера». І тут оригінальність! Усевлон – це справжня катівниця сотень тисяч людей, де панує безпросвітне море страждань і сліз, де смерть чигає на людину зі всіх боків, де люди кленуть себе за те, що на світ народились, – Усевлон, від імені цих стократ нещасних, від цих справдішніх мучеників пролетарської диктатури, бере шефство над комуною.

У довжезній і запальній відозві говориться: «Трудящий люд СССР, добиваючи рештки капіталізму, переможно творить соціялістичний світ. Ми – в’язні, тимчасово відірвані від справи велитенської історичної будови, мусимо тут – в Усевлоні взяти на себе почесну ролю участи в геніяльному будівництві, щоб на прикладі довести суспільству свою гідність бути в лавах творців соціалізму. Нагода є: Усевлон бере шефство над великою комуною в Архангельській губернії, Онезького повіту. «Комунар Севера» об’єднує 120 комунарів, висушила 800 гектарів землі, але відчуває брак у реманенті, в робочій силі. Підтримаймо її морально й матеріально. Придбаймо їй трактор імені Усевлону, допоможімо агрономами, робочою силою. Хай цей перший крок з нашого боку буде початком великої нашої місії: перетворити дику північ у квітучу агрикультурну країну».

З увагою читав і толкував я цю інструкцію-програму; з неменшою пильністю слухали в’язні, коли на дворі з бочки зачитував її всім. Прояснялось, яке перед нами завдання, і ради чого поробили нас контрреволюціонерами. Виринали в масі здогади, гіркі дотепи. Не один гострий розум догадувався, що когось муляє «багатство нєобятнаво севера», а на Україні й Білорусі «непевний елемент» народжується, що важким каменем на «шляху будівництва соціялізму» стоїть. Отож «ларчік просто откривалса» – гати їх у багатства «нєобятного севера»: для всіх місця вистарчить і знаку не буде. Цим «ходом» диктатура пролєтаріяту зразу чотирьох зайців убиває: по-перше – «бунтарів» ізолює!; по-друге – налякає їх недолею інших і створить на землі радянський мир та тишину, де всі «погоджуються й одноголосно все приймають, бо благоденствують»; по-третє – дає змогу «винним» кару відбути, «ісправітса» ще й пограти на їхній ініціятиві та щирості до радвлади; по-четверте – найголовніше – оживить, заселить, цивілізує «нєобятний сєвєр», край медведів, сосни, снігу та болота. Тут справдиться з разючою точністю й незрівняною перевагою крівавості історична анальогія. Колись сатрап Петро І поховав тисячі душ козацьких на диких берегах ріки Неви, – сьогодні повторює це ще з більшими жахами пролетарська, червона Московія, влада фанатиків, сліпців, насилля, крови і Чека…

Відважувались одиниці не годитися на шефство:

– Хто ж уповажнив Усевлон від нашого імені брати шефство?

– Самі доздихуєм, ось воші доїдають. Чи ж нам про когось думати та помагати?

– Та хай би вже було. Однак робити під багнетом – чи Усевлону, чи комуні. Але нехай би комунарі поділилися з нами. Ми – їхні шефи по роботі, а вони нехай би шефували над нашими вошима.

Роздумувати довго не давали. Шібанов з місця запропонував прийняти шефство й допомогти комуні, бо хто б відмовився, – той явний ворог соціялізму і з Усевлону йому ніколи не вернутись.

І почин ми зробили: зібрали 280 карбованців на трактор імені Усевлону, послали «палке» привітання «братам» комунарам «Комунару Севера» і на перший поклик комуни (власне, коли й кого Усевлон з конвоєм відпустить) піти в комуну й ревно під прикладом допомагати молодим комунарам творити «соціялістичний север».

Резолюцію приняли одноголосно: я зачитав, а проти ніхто не голосував, – боявся.

20 квітня.

Я провадив збори по шатрах і збирав підписку на газети.

Усевлон, маючи в своїх плянах «перевиховання» в’язня, намагається, щоб він не відривався від політично-суспільного життя, – щоб читав газету. Про це одержав я рішучий наказ. Але кому тут до газети? В’язні загули:

– Коли ж її читати, як з чортового досвітку до темної ночі коло роботи товчемося.

– Як хотять нас просвіщати – хай час на це дадуть.

– Газета – політика. А за політику ми кару терпимо. Не хочемо її.

– Воно цікаво, що в світі чувати, але коли ж її дістанем. Ось листів три місяці чекаємо, а їх – ні дуду.

– А вже напевне, що газету за травень у січні, або у березні читатимем. Що ж така новина варта?

Підписка на газету пройшла слабо. 1000 в’язнів підписалися на 30 примірників, здебільша своїх окружних газет, аби воспітатєль не «гавкав».

21 квітня.

Готувався до «антивеликодного дня»: вербував промовців, декляматорів, співаків. Аматорів найшлося дуже мало, а доповідачі погодились тільки з умовою, що нарядчик «устроїть» їх бодай старшими робочими.

Нарядчик – жид Зельвін, великий московський спекулянт, засуджений на 10 літ за якийсь «гешефт» у закордонному представництві, дуже вислужувався перед начальством і був першим шпіоном на пункті. На мою заяву дати доповідачеві бодай легку працю та звільнити на день, щоб підготувався чоловік, Зельвін відповів: «Нікого від роботи не звільняю. Коли доповідач «сознатєльний» антирелігійний хай скорше виконає урок і підготується». Я подякував йому за «підтримку» і проти директиви Шібанова, не призначав на вечір зборів, бо не було доповідача.

Після вечірньої провірки в четвертому шатрі, де було найбільше духовників, почався тихий спів великодних канонів. З інших шатер стали прокрадатись віруючі слухачі. Добули кілька свічок, збільшили ілюмінацію. Десь опівночі архімандрит київського монастиря Лосевич у переповненім в’язнями шатрі тричі проголосив «Христос воскрес». І журно-урочистий спів інстинктово виринав з кількох сот грудей, творячи набожно-величній настрій. Переповнене шатро не вміщало людей. В інших люди вставали з нар, клякали, слухали побожного співу. За співом почалася Великодня Служба, виконувана без підготовки, умовлянь; служебні обов’язки розподілили самі по собі, одним чуттям-настроєм. Великодня Служба Божа полилась – набожна, сумна, трагічна. Молились, плакали, благали Творця сотні виболілих мученицьких душ, молились ревно, пристрасно, як ніколи..

Враз молитва перервалась:

– А ето что за церковщіна, таку вашу… – залунала нагла лайка Шібанова.

Шатро замовкло і завмерло.

– А завтра на работе будете плакать, что урокі бальшіє? Ану, закапйорщікі, вихаді!

– Паповская брашка! Вийді немедленна, іначе за патли вивалаку.

По хвилині надуми вийшов сам архімандрит Лосевич.

– Я один за вас усіх молився.

– Так ето ти, сівий пйос, церковщіну разводіш? Взять єво. Пусть в карцере разводіт пасхальное маленіє. А ви, – звернувся до всіх, – спать мнє і ні звука, іначе среді ночі на работу всех пагоню.

Лосевича кинули в карцер і поставили коло шатер варту. Збудив і доніс Шібанову про це Зельвін. Вони зайшли до мене. Шібанов сподівався наскочити мене сонного і «взяти в роботу».

– Что ж, васпітатєль, ти дрємаєш, а там за тєбя антірєлігіозную прапаганду ведут. Гаваріл тебе сабраніє устроїть…

– Та хто ж би доповідь читав, коли й паршивої брошурки нема…

– Тебе брашури, а ані, відіш, па пам’яті тропарєй раздєливать началі. Даже в абход вакруг палаток на охрану сабіралісь, а ти с брошурамі возішса.

– Вони на те вчені. Ще з нас хтось і рота не роззявив