Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко
Якось після обіду Глек, повернувшись із Сіркового куреня, покликав до себе Дороша.
– Що таке? – в’яло обізвався хлопець.
– Годі журитися, Дороше! Збирайся в дорогу. Незабаром Сірко виряджає бранців у подарунок гетьману Самойловичеві. Я піду з ватагою, що пожене татарву. Насилу відпросився у старого. Каже: хіба ж курінному отаманові личить отари ганяти, – це він бранців отарою зве, – наше діло, каже, бусурменів бити, а бранців і такі, як Безвухий, поженуть!.. Віддамо бранців поповичу, а відтіля на Слобожанщину! Чи так, хлопче? – вдарив він його по плечу.
Дорош так зрадів, що нарешті вибереться з Січі, аж мало не кинувся цілувати курінного, та вчасно схаменувся, бо його задражнили б товариші мазунчиком і бабою.
– А воєвода у Харкові тебе не злапає до рук часом? – спитав він.
– Тепер не злапає! – засміявся Глек.
Згодом козаки повитягали з ям, де вони сиділи, обшарпаних пів-голодних татар, відібрали з них найздоровіших, щоб не возитися з хорими в дорозі, і, зв’язавши їм руки, вивели з фортеці та погнали степом просто на північ. Уся ця маса невільників виглядала на гурт якихсь старців або жебраків.
Туди ж, на північ, ішли одна за одною степові могили, а на могилах стояли запорозькі вартові хвиґури зі смоляними бочками угорі. На хвиґурі коло бочки сидів вартовий і курив люльку, а під хвиґурою коло багаття сиділи козаки і варили куліш або грали в карти. Козаки перекидалися з подорожніми двома-трьома словами.
– Куди це ви, хлопці, з отарою?
– Поповича годувати! – відповідали подорожні.
Або той, що сидів на хвиґурі, кричав:
– Та порубайте татарву, що ви з нею панькаєтеся?
– Не можна! – кричали знизу запорожці, – це гетьманське добро! – І ватага проходила далі, гонячи перед себе бранців.
Дорош їхав смутний і похмурий. Якось Глек і він, відстали від козацької ватаги. Попереду битим шляхом ішла низка бранців, позад їх і попереду їхали козаки. Вони співали щось то смутне, то веселе, і дужий спів кількасот голосів розлягався степом, летів у високе синє небо, тремтів у чистому осінньому повітрі.
– Ти все журишся, – сказав Глек, – чого ти журишся? Ти ж їдеш додому?.. Хіба ти не радий, що побачиш рідних?
– Павле, – спитав Дорош, – для чого ці татари потрібні гетьманові? Для чого Сірко подарував цих людей Самойловичу? Ми пішли до Криму, визволили силу наших з неволі, визволили потурнаків, хоч їм зовсім непотрібно було це визволення; потурнаків – і жінок, і дітей – ми побили в Чорній долині. Крім того, набрали ясир і, як погана татарва, женемо цих бранців до гетьмана. Кому й нащо це потрібно?
Глек мовчав.
– Ти мовчиш, – сказав Дорош, одвернувшись од Глека, – бо ти й сам не знаєш, навіщо і для чого ми це робимо. Ми лаємо татарву, що вона розлучає чоловіків з жінками, братів з сестрами. Ти бачив сам, як плачуть старі козаки, коли бандуристи співають про турецьку неволю. А чим ми кращі од цих бусурменів? Хіба ми не порозлу-чали жінок з чоловіками, хіба ми не перебили безневинних людей у Чорній долині? Я й досі не можу забути, як Панас убивав малу дівчинку… І тепер ми, козаки, оборонці волі, женемо, як худобу, людей у подарунок гетьманові. Ні, ти тільки подумай, Павле. Сірко подарував. Чуєш? Подарував тисячу людей гетьманові, і той що схоче, те й зробить з ними. Вони стануть йому за невільників, а татарські старці співатимуть про нашу неволю, як наші бандуристи співають про турецьку неволю. Чого ж ти мовчиш?
Глек здивовано глянув на хлопця:
– А ти чого кричиш? Що я тобі скажу? Не за нас це увелося, не за нас і скінчиться. Я й сам часто думаю про це і нічого не можу додуматися. Татарва б’є нас, бере ясир, жене в неволю, і ми б’ємо татарву. І я знаю, що так і треба… А далі виходить чорт зна що: ми б’ємо їх за те, що вони бусурмени, а вони нас б’ють за те, що ми невірні, християни; ми їх нищимо, що вони беруть людей у неволю, а тепер ми самі набрали ясир і ведемо татар у неволю. Ми не подарували татарві того, що вони напали на Січ з яничарами, і зруйнували за цей напад Крим, а хан не подарує нам цього нападу, збере орду і зруйнує Україну або Московщину. А Сірко або гетьман з царем підуть до Криму, щоб помститися, і знову зруйнують Крим, а хан знову кине свої загони на Україну. І кінця-краю цьому немає… А що робити – я не знаю… Треба або татарву винищити до ноги, або щоб вона повирізувала всіх нас. Але всіх бусурменів не переб’єш, і вони нас не повирізують. А ти питаєш, чого я мовчу? А що я казатиму? Ти став якийсь чудний, і слова твої перевертають всю душу. Раніш я ніколи не думав про це; бий бусурменів та й годі, бо однаково – вони тебе вб’ють! А тепер я не знаю, куди ступити. Мені зовсім не жаль татарви, бо вони, коли б могли, і нас погнали б до Криму, а прикро мені, що як подумаєш – ми самі такі, як і вони. Покиньмо цю розмову: хай буде, як буде!
– Ні, я не можу, – сумно відповів Дорош. – Треба зробити так, щоб люди не гризлися поміж себе, як люті вовки, а як це зробити – я не знаю…
– То ж то й воно… І я не знаю, і ти не знаєш, і ніхто не знає…
Перед ними, наче вилізши з-під землі, з’явилося верхів’я запорозької хвиґури; трохи згодом стало видно бочку зі смолою і вартового козака, що сидів коло неї. Потім з’явилися дрючки, на яких стояла ця бочка, і нарешті, коли козаки під’їхали досить близько, можна було побачити усю хвиґуру.
Дорош часто думав про те, чого не видно зразу усієї хвиґури, питав про це у запорожців, але ніхто не міг з’ясувати це явище. Думки хлопцеві знову повернулися до полонених і Сірка.
– Скажи, Павле, адже ж кошовий не любить Самойловича, бо він завжди глузує з нього, називає його поповичем. Чого ж він підлизується до нього і дарує йому цих полонених татар?