Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко
– От що, панове товариші, і ви, молодці отамани, – почав осавул, – нема часу для балачок: хан зібрав орду і пішов до Сиваша. Мабуть, крутенько тепер кошовому одбиватися з невеличкою залогою від татар. Треба поспішати та визволяти товаришів та кошового. Покиньмо тут ясир та визволених з неволі християн під охороною, а самі чимдуж до Сиваша… Чи так, діти?
– Добре, батьку! – загуло товариство.
Осавул махнув пірначем в ознаку скінчення ради, і козаки розбіглися сідлати коней.
Коли визволені з неволі взнали, що козаки хочуть покинути їх тут, у степу, серед них знялися великі нарікання й ремства на запорожців.
– Що ж ви робите? Нащо кидаєте вас на поталу ворогові? Краще б було загинути у неволі, як отак, визволившись, знову попасти в лабети татарські.;
Але потурнаки раділи, раділи, звичайно, і полонені татари, ховаючи свою радість від запорожців.
Становище табору було невеселе. Що могла зробити невеличка в кількасот чоловіка залога, що залишилася для оборони табору, проти цілої орди? Це добре розуміли всі, але запорозька залога не журилася, жартувала й сміялася з невільників, наче вони залишалися у міцній фортеці, а не серед голого степу. Вони не милували ворогів, але й своє життя вважали ні за що.
Військо запорозьке виступало таким порядком, яким звичайно йшла степом і татарська орда. Коли б хто у той час глянув на запорожців, ледве чи пізнав би в них козаків. Вони поперевертали татарські кожухи й шапки, підтягнули стремена і сиділи трохи зігнувшись, як справжні татари. Всі вони позаростали бородами, бо ніколи було голитися в поході, і це ще більше підкреслювало схожість їх із татарами. Корогви з мусульманським півмісяцем тріпотіли в повітрі, коні йшли швидким клусом, майже не чути було ні балачок, ні сміху. Здавалося, наче велика орда поспішає на з’єднання зі своїм ханом.
Дорошеві це все дуже подобалося: він дивився на цей похід, як на велику гру.
Але згодом їхати стало душно й жарко. Курява великою хмарою підіймалася з-під копит, забивалася в ніздрі, в рот, у вуха, запах кінського поту від п’ятнадцяти тисяч коней густо стояв у повітрі. Треба було бути справжнім татарином, щоб у таку спеку почувати себе добре на цьому порошному битому шляху, та ще й у баранячому кожусі. Піт брудними патьоками заливав обличчя їздців. Тільки ті, що їхали попереду, ще почували на собі подих вітру. Запорошені коні й люди скидалися один на одного, навіть важко було пізнати серед цих одноманітних постатей знайомі обличчя. Вода в боклагах пахла деревом, була тепла, наче хто її розігрів на огні, але треба було з великим зусиллям стримувати себе, щоб не випити всю боклагу зразу.
Увесь час Дорош бачив перед себе вовну вивернутих баранячих кожухів, почував важкий кожушаний запах, обливався, як і інші, потом, задихався від спеки і думав, що це гра не така вже весела, як спершу здавалось. Тільки на спочинку, що давали козаки коням, можна було дихати вільно, бачити небо і степ. Військо проходило повз татарські кочовища, але не зачіпало нікого, і татари, і старі, і малі, гукали їм услід привітання й побажання швидше побити невірних і привести на аркані шайтана Сірка.
Видно було, що татари певні були, що запорожці пішли геть із Криму і перед ними тепер проходить орда на допомогу ханові. Іноді будь-хто зі старих татар питав, яка це орда, але козаки або мовчали, або той, хто знав добре татарську мову, відповідав йому будь-яким жартом.
А вночі було холодно, й добре було, вкрившись теплим кожухом, лежати в траві і дивитися на високе зоряне небо. Дорош заплющив очі; тоді перед ним пливли запорошені обличчя вершників, спини у баранячих кожухах, кінські крижі і хвости, а у вухах гуділи безперестанний брязкіт зброї і тупіт тисяч коней.
Коли ж він нарешті засинав, йому снилися ті самі спини, пирхання коней, бідні татарські кочовища, куряний битий шлях, невпинний біг коней і знову коні, курява й татарські вивернуті кожухи.
Ще вдосвіта запорожці осідлали коней і пішли просто на північ. До того місця, де був кіш Сірків, залишалося не більше як з чотири години доброї кінської ходи. Коли зовсім зійшло сонце, назустріч військові стали попадати підводи, що ними везли ранених татар. Побачивши військо і вважаючи запорожців за своїх, візники з запалом кричали про те, як хан напав на Сірка, але шайтан Сірко одбився, побив і поранив багато бійців. Запорожці, вислухавши візників, забирали їх у полон, а ранених татар добивали.
Здалека кіш Сірків скидався на чорну степову могилу, що стирчала серед жовтого, потолоченого кіньми степу, а коло нього, як комашня, ворушилася орда. Ще не можна було розглядіти окремих татарських вершників, тільки шляхом одна по одній тягнулися підводи з раненими татарами, що їх везли в глиб Криму. Запорожці розгорнули мусульманські корогви і лавою рушили на татар.
У цей саме час хан знову кинувся на запорозький табір. Видно було, як кільце орди, що оточила табір, колихнулося і як чорна петля захлиснула земляну фортецю, що встиг збудувати Сірко. Фортеця закурилася від мушкетного диму. До козаків ледве чутно долітав гуркіт пострілів і неясний гомін і крики орди.
На дорозі поперед війська з’явилася невеличка сіра хмарка куряви. Вона зростала щохвилини. Коли вітер здмухнув куряву, можна було побачити верхівця, що навзаводи скакав дорогою. Згодом до попередніх рядів лави підлетів на білому арабському скакуні молодий мурза. Видно було, що він був дуже схвильований, очі йому горіли, обличчя було бліде, а з його білого огиря клаптями падало мило. Він осадив свого скакуна так, що той навіть сів на задні ноги, і закричав:
– Хан звелів якнайшвидше йти йому на допомогу! Чом ви так забарилися? Яка це орда?
І, не чекаючи відповіді, повернув коня і знову полетів дорогою.
– Ех, утік мурза, – пожалкував Панас, – а коняка у нього добрий.
– Шаблі з піхов! – гукнув осавул. – До бою!
– Шаблі з піхов!.. До бою! – загукали отамани.
П’ятнадцять тисяч шабель заблищали в повітрі; шістдесят тисяч кінських копит вдарили об землю підковами, земля загула, як від гарматних пострілів, і вся ця маса людей і коней, підіймаючи неймовірну куряву, рушила за мурзою. А арабський скакун мурзи вже ледве білів попереду.
Перші