Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко

він на ціпку, а поруч клуночка теліпалися руді чоботи. Він теж звертав зі шляху, спиняв будь-кого з козаків, докладно розпитував у нього, якого він куреня, хто його курінний, хто тепер в Січі за кошового, а про бранців питав, що це за люди, та де їх узято в полон, та куди їх гонять, та чи багато можна за них одержати грошей, коли продати. Потім прохав у козака тютюну, почувши, що той курить турецького, і, затягнувшись двічі або тричі з козацької люльки, чимчикував далі, закинувши за плечі клуночок та свої руді чоботи.

Під самими Новими Санжарами ватага побачила великий ридван, що, мабуть, здобули козаки у якогось польського князя або магната ще за часів Хмельницького. Ридван був оздоблений якимсь шляхетським гербом, а на задку, як колись у Вишневецького або у Радивила, стояли два дужі вусаті гайдуки. Ватага гетьманських козаків їхала ззаду, попереду і з боків ридвану. Козаки, що їхали попереду, побачивши запорожців, замахали руками і закричали запорожцям, щоб ті звертали з дороги, але запорожці навіть і вусом не повели, щоб звернути, і погнали татар просто на ридван. Ридван спинився; з вікна ридвану виглянула повновида пані, червона від гніву, але, побачивши зв’язаних татар та кармазинові жупани запорожців, раптом зблідла і перелякано одсахнулася від вікна. Панас схилився з коня, заглянув у віконце ридвану, зробив страшне обличчя й закричав:

– Пугу! Пугу!

– Пугу! Пугу! – загукали десятка два запорожців, та так подібно до справжнього пугачевого крику, що перелякана пані затулила вуха й забилась у куток ридвану.

А гетьманські козаки хто усміхався собі у вуса, а хто хмурився, але ніхто не насмілився зачепити таку велику ватагу січовиків. Коли ватага пройшла, гайдук, що сидів на передку, вдарив батогом по конях, ридван колихнувся і покотив шляхом, а за ним поскакав невеличкий почет з гетьманських козаків.

Ця повновида пані була жінка полтавського полковника Жучен-ка, того самого, що зрадницьки захопив Сірка, коли той віз до воєводи Ромодановського татарського мурзу. Непереливки були б цій пані, коли б запорожці знали, хто саме сидить у ридвані.

У Полтаві Глек, Дорош та Панас покинули ватагу запорожців і поїхали на Слобожанщину, а запорожці погнали татар на Батурин. Хоч Глек і казав Дорошеві, що він тепер не боїться попастися до рук харківського воєводи, але це було не зовсім правдиво. Він добре знав, що йому небезпечно буде з’явитися на слободи, де в кожнім городі москалі питатимуть у них перепустку, і можливо, що хтось із москалів згадає наказ харківського воєводи ловити Глека, як злочинця. Глек мав листа від Сірка до гетьмана Самойловича, де кошовий прохав гетьмана, щоб той поклопотався за Глека у воєводи Ромода-новського за пропуск на Слобожанщину, але необачний запорожець, дізнавшись, що гетьман десь у Батурині, а може, й на тому боці Дніпра, не поїхав до гетьмана, а вирішив їхати на слободи без перепустки. Це діло було ризиковане, але запорожець майже не думав про це, бо й усе життя його, як і всякого запорожця, було суцільним ризиком.

Весело їхали козаки битим шляхом, що вів просто на Котельву та Красний Кут. Дорош радий був, що їде додому. Глек був радий допомогти в цьому хлопцеві; крім того він мав особисті причини бажати побувати в Харкові; а чого був радий Панас – він сам до ладу не знав. Весело було їхати та й годі. Глек мав на думці, доїхавши до Харкова, пожити трохи у Дороша, коли це буде можливе, а потім податися на Тор з Панасом і приєднатися до запорозької валки, що мусіла брати сіль для Січі, і з нею вже повернутися на Запоріжжя. Він узяв із собою Панаса, щоб веселіш було їхати до Тору.

Козаки їхали повільно, спиняючись коло шинків наче б то випити горілки, а самі помаленьку розпитували підпилих селян, чи добре вартують москалі на кордоні Гетьманщини та Слобідської України і чи не можна проїхати так, щоб обминути варту.

Якось вони спинилися коло корчми, що стояла на шляху біля самого кордону. Ще здалека вони побачили дрючок і на ньому порожню пляшку й пучок сіна, в ознаку того, що тут можна випити й підгодувати коней.

Велика хата кругленькими вікнами дивилася на шлях, а по той бік шляху стояв колодязь. На однім кінці журавля було прив’язане зламане колесо, а на другому – довгий з закарлюкою дрючок, і цілий день скрипів той журавель, як немазаний віз, і на тлі осіннього чистого неба поперемінно з’являлися то шпиці зламаного колеса, то тоненький, наче вудка, другий кінець журавля. Надворі стояло десятка півтора возів, мабуть, з сіллю, а коло них лежали великі сірі воли й ремиґали. На однім з возів сидів хлопець років п’ятнадцяти і виїдав насіння з соняшника. Сірий собака, що лежав під возом, загарчав на подорожніх, але не ворухнувся з місця і тільки мовчки вже блищав очима з-під шерсти, що понависала йому аж на очі. Раптом він заскавчав і злісно заклацав зубами, шукаючи бліх.

Козаки прив’язали коней до конов’язі і зайшли в корчму. Там було багато народу. За столами сиділо десятка півтора чумаків і пили горілку.

Запорожці сіли в куточку коло вільного столика. Дорош оглядівся. Вони були у великій кімнаті з низькою стелею з темними сволоками; стіни голі, тільки на одній з них, тій, що була праворуч од хлопця, висів старий малюнок. Дорош знав уже такі малюнки, бо їх було багато й на Слобожанщині. На малюнкові було намальовано запорожця, що, схрестивши ноги, сидів з бандурою, а поруч стояв кінь, прив’язаний до встромленого в землю списа. Ноги в козака були ма-ненькі і, як два гостроносі пиріжки, виглядали з-під штанів. Козак сидів так, наче хто повикручував йому стопи і поклав їх рядком під штанями; обличчя запорожцеве було кругле, як кавун або повний місяць, а кінь, хоч він і стояв майже поруч запорожця, був утроє менший за козака.

Коло протилежної стінки кімнати стояв стіл з судіями, пляшками й чарками і закускою, за столом товстюча шинкарка, а поза шинкаркою стояли бочки з горілкою. Шинкар, високий худий чоловік у ярмулці й засмальцьованому довгополому вбранні, зірким оком поглядав за чумаками і коли бачив, що в них порожня пляшка, підходив до столу й питав:

– Може панам треба ще одну кварту?

Побачивши ставну постать Глекову, він якось боком підійшов до запорожців, почтиво схилив набік голову і спитав:

– Чим можу служити панові?

А очі його перебігали з Глека на Панаса, з Панаса на Дороша.