Емілі виростає - Люсі Мод Монтгомері

я не дістав ніякого забою, а пан Гарді зауважив, мовби він сам неодноразово послизався на тому ж місці — відколи старі, милі килими було витіснено до блиску натертим паркетом. Я вже боявся поворухнутись, аби знову не впасти, тож присів на найближче крісло, на якому, виявляється, лежав Покер — улюблений пес пані Гарді. Але я не позбавив його життя — не дивись так на мене! — ба навіть з нас двох я налякався дужче. Це факт достеменний! Коли пересідав на інше крісло, піт аж струменів з мого чола. Прибуло ще кілька осіб, які привернули загальну увагу, тож я дістав час зібрати думки. Мав таке враження, ніби в мене з десяток пар рук та ніг. Й черевики мої були завеликими, заширокими тобто. Коли отак розмірковував, то завважив, що руки тримаю в кишенях, та ще й посвистую.

Емілі вже ладналася вигукнути: «Ох, Перрі!», — але втримала язика на припоні. Що допоможуть слова, і то спізнені?

— Знаю, це непристойно, тож я перестав насвистувати і вийняв руки з кишень. Тоді взявся гризти нігті. Врешті-решт, підклав руки під себе — сидів на власних долонях. Ноги ж схрестив під кріслом, просидівши так до обіду. Тим часом огрядна літня жінка зайшла до вітальні. Всі чоловіки одразу попідводились зі своїх місць. Я не підвівся — не бачив причини підводитись. Адже вільні крісла були. Тільки згодом мене осяяло, що це, очевидно, загальновизнане правило, і я мусив підвестися разом з усіма. Так, Емілі?

— Ну, звісно, — підтвердила Емілі змученим голосом. — Чи ти забув, як Ільза гнівалася на тебе саме через те?

— Забув. Ільза безперестану гнівається на мене — то через те, то через те. А втім, життя є найкращим учителем. Тепер я вже добре пам’ятатиму! Були в пана Гарді гостями ще троє-четверо учнів, був новий викладач французької, двоє-троє банкірів та декілька дам. До столу я дістався без пригод, відтак сів поміж пані Гарді й тією огрядною, похилого віку жінкою. Окинув поглядом стіл і лиш тоді збагнув, що таке страх. Нічого подібного я в житті ще не бачив. У вас, у Місячному Серпі, коли приходять гості, все має бути «на відмінно», але розкіш, яку я уздрів там, видалася мені просто казковою. Скільки скла, різьбленого найвибагливішою різьбою, скільки ножів, виделок та ложок найрізноманітнішої величини! У мою серветку було загорнено окраєць хліба; як розгорнув серветку, окраєць покотився, впав на підлогу й покотився паркетом — усе з гучним звуком. Я відчув, що червонію аж до кінчиків вух. Ти називаєш це «пашіти рум’янцем». Доти я не пашів рум’янцем ніколи. Не знав, чи маю встати й підняти цей хліб, чи ні. Втім, покоївка принесла мені інший окраєць. Юшку я їв не тією ложкою, але вчасно згадав науку твоєї тітки Лаури щодо того, як треба їсти юшку, тож хвилину-другу їв тихо і чемно. Та, як на злість, мене захопила чиясь оповідь, і я почав гучно сьорбати.

— Ти перехилив тарілку, щоб виїсти рештки? — запитала Емілі з відчаєм.

— Ні. Вже ладнався це скоїти, бо юшка була смаковитою, коли ж пригадав собі настанови тітки Лаури. Шкода мені було тих смачнющих решток, до того ж, я був голодним… І стара відьма, що сиділа поруч мене, перехилила тарілку й спокійнісінько виїдала рештки. Ох, і важко було втриматись! Але м’ясо з городиною їв дуже культурно, тільки раз нагорнув на виделку цілу купу м’яса та овочів — аж тут на мені зупинилися очі пані Гарді. Пригадав, що не можна брати до рота стільки їжі нараз, скулився весь під її поглядом, і все, що було на виделці, попадало мені на коліна, власне, на серветку. Не відав, чи велить етикет прибрати їжу з колін та й покласти знов на тарілку, чи забороняє, тому залишив усе на серветці. Пудинг був добрий, але їв його ложкою. Ложкою для юшки, а всі за столом їли виделкою. Що й казати: смакота! — хоч їв незгідно з обов’язковими приписами великосвітського товариства. У Місячному Серпі ви завжди їсте пудинг виделкою!

— Чого ж ти не спостерігав за іншими й не наслідував їх?

— Занадто я був приголомшений. Але мушу тобі сказати, що кухня тамтешня анітрохи не краща, ніж у Місячному Серпі, може, навіть менш добра. Куховарство твоєї тітки Елізабет, поза сумнівом, припало б до смаку подружжю Гарді; а ще вони подають до столу так мало з кожної страви! По обіді ми перейшли до вітальні, і стало вже легше: вибив тільки одну шибку в бібліотечній шафі, а поза тим нічого поганого не вчинив.

— Перрі!

— Що вдієш? Це було неминуче. Сперся плечем на шафу, розмовляючи з паном Гарді, й вочевидь надто сильно сперся, бо видушив шибку геть. Після того прикрого випадку зовсім язика собі зав’язав. А втім, коли оговтався, то говорив цілком розумно і вправно, пам’ятаючи твої застороги щодо простацьких та діалектних виразів. Лише кілька разів прохопився, перш ніж спромігся повернути назад і висловитись як годиться. Ох, здається мені, я тоді ще й надміру себе вихваляв! Я часто вихваляю себе, Емілі?

До цієї хвилини Перрі ніколи не ставив такого питання — ні собі, ні друзям.

— Так, — відверто сказала Емілі. — І збоку це виглядає дуже кепсько.

— Я почувався з біса ніяково — щоразу, як ті похваляння зривалися в мене з язика. Скількох-то речей я ще мушу навчитися, Емілі! Треба купити книжку про правила поведінки у світському товаристві й вивчити її напам’ять. Таких вечорів я не збираюся більше переживати! А насамкінець діло пішло на лад: Джим Гарді запропонував мені партію в шахи, яку й програв найганебнішим чином. От у шахи я граю згідно з усіма правилами — запевняю тебе. Пані Гарді оголосила, мовляв, мій виступ у дискусії був найкращим з тих, які вона будь-коли чула з вуст юнаків мого віку. Вона велика дама, попри невисокий зріст і дрібну статуру, — а вже світський етикет знає досконально. Отож, я мушу одружитися з тобою, Емілі, бо дружина моя повинна бути розумною і добре вихованою.

— Не говори нісенітниць, Перрі, — обірвала його Емілі, з усією зверхністю, на яку була