Емілі виростає - Люсі Мод Монтгомері

Але хтось бачив нас чотирьох, як переходили через місток. Назавтра відомо було у школі, що ми зустрілися в парку, а третього дня вже ціле місто обговорювало ту «прогулянку вчотирьох». Подейкували, ніби хтось бачив нас, тобто Ільзу й мене, як вешталися парком з двома парубками аж до півночі. Поголос не забарився дійти до вух тітки Рут, яка зажадала сьогодні від мене докладних пояснень. Я сказала їй правду, але, звісно ж, вона мені не повірила.

— Ти ж бо знаєш, тітко Рут, що у вівторок я прийшла додому о дев’ятій сорок п’ять.

— Я вірю, що мої знайомі у чомусь помилилися, — пролунала відповідь. — Але щось таки трапилося, бо з нічого така поголоска виникнути не могла. Диму без вогню не буває. Емілі, ти йдеш слідами своєї матері!

— Не чіпаймо пам’яті моєї матері, тітко Рут, — її вже немає серед живих. Йдеться про інше — ти віриш мені чи ні?

— Я не вірю, що це був такий переступ, як твердять очевидці, — промовила тітка Рут із деяким ваганням. — Але ви дали поживу людським язикам. І зрештою, ти маєш бути готовою до всього, коли вже водиш дружбу з Ільзою Барнлі та молодиком такого покрою, як Перрі Міллер. От Ендрю: просив тебе піти з ним на прогулянку минулої п’ятниці, — я чула, що ти йому відмовила. Ну звісно: його товариство є для тебе занадто пристойним!

— Атож, — відказала я. — Саме про це й мова. Немає приємності там, де є надмірна пристойність.

— Зухвалість і дотепність — це різні речі, моя панянко, — суворо й повчально виголосила тітка Рут.

Бог мені свідок: я не збиралася бути зухвалою, але нудить мене повсякчас дріботіти по п’ятах Ендрю. Взагалі, Ендрю поступово стає моєю великою проблемою. Дін відає так само добре, як і я, що за гра тут грається.

І коле мені очі моїм рудоволосим залицяльником…

Тітка Рут вийшла з кімнати — не захотіла чути нічого більше.

Я, може, навіть любила б отого сердешного Ендрю, якби ціла родина Мурреїв не нав’язувала мені його всіма можливими способами. Знаю: вони хочуть, аби я заручилася, заручилася до того, як досягну віку, в якому дівчина може втекти з молодиком чи зі школи, чи з рідного дому, і бачать єдиний мій порятунок в Ендрю Мурреї.

Як слушно каже Дін, ніхто у нашому світі не вільний, а якщо вільний, то принаймні нечасто, лічені моменти в житті. Мої хвилини свободи — це зблиски «промінчика» чи такі події, як спілкування з вічністю тоді, вночі, просто неба на стозі сіна. А поза тим усі люди є невільниками чогось: традиції, етикету, амбіцій, стосунків, обов’язку перед рідними… Тепер мені видається, ніби найтяжчою неволею є саме залежність од власної родини.

Місячний Серп, 3 грудня 19…

Сиджу тут, у своїй кімнаті, побіля коминка, де з ласки тітки Елізабет весело палає вогонь. Такий вогонь є завжди гарним, але стократ гарнішим є під час хуртовини, що шаленіє за вікнами. Таку ніч я описала була у своїй книзі «від Джиммі». Як я тішуся, що тут, у цьому затишному покої, все належить мені, все мені до вподоби. Ні на хвилину не можу відчути себе вдома у тій кімнаті в Шрусбері, в будинку тітки Рут, а тільки-но приїду сюди — заходжу до моєї кімнати як до власного королівства. Так люблю тут читати, мріяти… Сидіти край вікна і вдихати свіже, прохолодне повітря.

Читала сьогодні одну з книжок батька. Щоразу мені здається, наче любий мій тато, коли читаю його книжки, знаходиться поруч мене. Таке враження, мовби він стоїть у мене за плечима і теж водить очима по рядках.

І щоразу, як зустрічаю на полях його нотатки, я дивом дивуюся: все, що він написав, виражає мої думки, моє сприйняття прочитаного. Та книжка, яку читаю нині, є просто чудовою — чудовою і за задумом, і за втіленням, ще й вельми цікавою у поєднанні почуттів та пристрастей. Читаючи, я почувалася смиренною, жалюгідною, бездарною істотою. Промовляла сама до себе: «Ти, мале, нікчемне створіння — і ти собі уявляла, наче вмієш писати? Коли так, то твої ілюзії нині розвіялися й пізнала нарешті свою нікчемність і безпорадність». Ні, попри все, я вийду з цього душевного стану й знову почну вірити у власні сили, у свою спромогу створити щось. Доти писатиму нариси й вірші, доки не напишу щось насправді добре. За півтора року я буду вільна від обіцянки, даної тітці Елізабет, і знову матиму право писати новели. Терплячість і ще раз терплячість! Ох, і тяжко вистояти у цій чесноті до кінця! «Терпінням і працею…» Але хочеться бачити плоди своїх чеснот якнайскоріше! Втім, не зараз. Зараз я розкошую, немов кіт над мисочкою сметани. Якби вміла, то від насолоди аж муркотіла б.

9 грудня 19…

Нинішній вечір був присвячений Ендрю. Прийшов він гарно, ошатно вдягнений, ще й ніби весь накрохмалений — боявся поворухнутись, аби щось не тріснуло. Спало мені на думку, що ніколи я не чула гучного, щирого сміху Ендрю. А так він розважливий, добрий, з бездоганно чистими, охайними нігтями, і шеф його в банку дуже ним задоволений. Ох, не заслуговую я на такого кузена!

5 січня 19…

Канікули скінчилися. Два чудових тижні провела у старому, гостинному Місячному Серпі. На Святвечір я отримала аж п’ять повідомлень про те, що мої твори прийнято до друку різними часописами. Три видання готівкою не платять, лише дають мені безкоштовну передплату, а два до своїх повідомлень долучили й чеки: один на два долари за вірш, а другий на десять доларів за новелу «Зуб часу». Це перший випадок, коли до друку взято мою новелу. Тітка Рут недовірливо роздивилася чеки й запитала:

— Ти гадаєш, — банк і справді виплатить тобі ці гроші?

Не