Емілі виростає - Люсі Мод Монтгомері

Суботнього ранку тітка Рут зберігала за першим сніданком гробове мовчання. Посміхалася тільки зловісно, намащуючи маслом грінки. Кожному було б ясно, що вона, попри все, неабияк задоволена, а Емілі дуже і дуже засмучена. Тітка Рут подала Емілі грінки й варення з вишуканою, убивчою люб’язністю.

Після сніданку тітка Рут підвелася й попрямувала до телефону. Емілі припустила, що тітка телефонуватиме до доктора Барнлі, аби той переказав вістку зі Шрусбері до Місячного Серпа. Очікувала, що тітка Рут велить їй спакувати речі. Але тітка зберігала урочисте мовчання. По обіді приїхав кузен Джиммі. Тітка Рут вийшла на ґанок і радилася з ним про щось декілька довгих хвилин. Повернувшись до кімнати, вона перервала нарешті свою мовчанку.

— Одягайся, — веліла вона. — Ми їдемо до Місячного Серпа.

Емілі мовчки виконала тітчин наказ. Відтак зайняла у повозі переднє місце, тітка ж Рут і кузен Джиммі всілися пліч-о-пліч позаду. Кузен Джиммі подивився на Емілі через плече, спонад свого хутряного коміра, й підбадьорливо мовив: «Привіт, курчатко!» Кузен Джиммі, найімовірніше, був певен, що сталося щось дуже важливе й непересічне, хоч і не міг здогадатися, що саме.

Приємною поїздка аж ніяк не була. Прибуття до Місячного Серпа теж не було веселим. Тітка Елізабет мала суворий вигляд, обличчя тітки Лаури виказувало переляк.

— Я привезла сюди Емілі, — з порога заявила тітка Рут, — бо сама вже не в силі боротися з нею. Ти, Лауро, і ти, Елізабет, мусите засудити її поведінку.

Отже, Емілі постане перед родинним трибуналом? Яким буде його присуд? Несправедливим, жорстоким і кривдним? «Якщо боротьби не уникнути, то буду боротися», — постановила Емілі. Відкинула голову назад і, з яскравим рум’янцем на щоках, приготувалася до відсічі.

Усі вже були у вітальні, коли Емілі повернулася зі своєї кімнати, де скинула пальто. Тітка Елізабет зайняла місце біля столу. Тітка Лаура втислася в кут канапи, ладна розплакатись. Тітка Рут стала біля коминка — виглядала, немов прокурор. Кузен Джиммі, замість іти до стодоли, що входило в його вечірні обов’язки, зупинився коло дверей — подібно до Перрі, він мусив знати, що буде діятись з Емілі, що з нею «робитимуть». Рут помітно нервувала. Вона воліла б, аби Елізабет не допускала, ніколи не допускала Джиммі до вирішення родинних справ. Бо важко припустити, щоб така доросла дитина, як Джиммі, могла тверезо судити про речі.

Емілі сідати не стала. Підійшла до вікна, поклала руку на підвіконня.

— Ну, — озвався кузен Джиммі, — починайте вже, і нехай це скоріше закінчиться. Емілі, поза сумнівом, зголодніла. Ми мусимо дати їй повечеряти.

— Якби ти знав про неї те, що знаю я, то сказав би, що їй треба дати ще дещо, окрім вечері, — терпко промовила пані Даттон.

— Я знаю про Емілі все, що може знати про людину людина, — заперечив кузен Джиммі.

— Джиммі Муррей, ти дурень! — не витримала тітка Рут.

— Може й так, а втім, не забувай, що ми є близькими родичами, — з уїдливою лагідністю відказав кузен Джиммі.

— Джиммі, заспокойся! — владно осмикнула його тітка Елізабет. — Рут, кажи нам, що маєш казати.

Тітка Рут оповіла все. Вона докладно дотримувалася фактів, але спосіб викладу цих фактів, нічого не переінакшуючи, все опоганював. Її розповідь виставляла Емілі в надто невигідному для дівчини світлі — Емілі слухала, вся тремтячи від обурення. Мірою того, як тривав монолог тітки Рут, обличчя тітки Елізабет ставало дедалі суворішим, тітка Лаура заплакала, а кузен Джиммі взявся посвистувати.

— Він цілував її в шию! — урочисто скінчила тітка Рут. — Її тон виразно свідчив про те, що негоже цілувати в місця, самою природою призначені для поцілунків, але стократ гірше цілувати когось у шию.

— Не в шию, а тільки у вухо, — пошепки спростувала Емілі, мимоволі скривившись.

— А тепер я питаю тебе, — мовила тітка Рут, простягуючи руку до тітки Елізабет, — чи можеш ти сподіватися, що я триматиму у себе в домі таку дівчину?

— Ні, справді не можу, — поволі, ледь не по складах, відповіла тітка Елізабет.

Тітка Лаура почала голосно схлипувати. Кузен Джиммі ступив кілька кроків до середини вітальні.

Емілі відійшла од вікна і по черзі оглянула всіх присутніх.

— Я поясню, що сталося, тітко Елізабет.

— Мені здається, ми все щойно почули, — холодно відказала Елізабет. У душі вона сильно досадувала: так пишалася Емілі, так сердечно її полюбила — на свій, Мурреївський, позначений глибокою стриманістю лад… І зненацька такий удар! Саме тому вона була зараз невблаганною: занадто сильно страждала.

— Ні, цього не досить, тітко Елізабет, — спокійно заперечила Емілі. — Я вже доросла, і нехтувати моїм поглядом на справу ти не можеш. Мусиш вислухати й другу сторону.

Емілі дивилася справжнім Мурреївським поглядом. На Елізабет, як ми знаємо, він справляв сильну дію. Вона завагалася.

— Ти мала змогу все пояснити ще минулої ночі, — просичала тітка Рут. — Але ти відмовилась!

— Я була приголомшена і знала, що ти мені не повіриш.

— Я повірила б тобі, якби ти сказала правду. Тільки тоді, вочевидь, не спали тобі на думку різні викрути, якими зараз ти прагнеш почастувати тіток і кузена Джиммі. Ти мала час обміркувати їх.

— А ти зловила коли-будь Емілі на брехні? — спитав кузен Джиммі.

Пані Даттон розтулила губи, щоб вимовити: «Так», — але стулила їх знову. А що, як Джиммі зажадає від неї навести конкретний приклад? Була певна, що Емілі раз по раз лукавить, одначе доказів її лукавства не мала.

— Ти зловила її на брехні? — напосідав Джиммі.

— Я не по те сюди приїхала, щоб вислуховувати твої нотації, — тітка Рут різко