Роман юрби - Валерій Олександрович Шевчук
Так воно й було. Льонька наливав воду і тільки всміхнувся загадково, а Олексій поволеньки обернувся на погрозливо-застережного рипа дверей за спиною: на порозі стояло чудо не чудо, почвара чи красуня, як на чиє око, гнівна чи добра, теж як на чиє око, але далеко не мирна Галька, Олексієва жінка, із тонкою гадючкою на вустах. І та гадючка ось-ось зіслизне із вуст, стрибнувши в бік Олексія, але Льонька за шумом води не вчує, що сказала чоловіку Галька. Та це легко вгадати: треба зробити третє і десяте, четверте і шосте, перше і п’яте, третє і сьоме, - і поки вона все те оповіла, Льонька наповнив відра і пішов донизу, власне побіг трюхцем, дрібненькими, швидкими крочками, й від напруги в нього аж жилка набрякла й надулася, і так триватиме, доки тягатиме воду.
Бачить себе на клапті дороги (крутиться й крутиться плівка на апараті дня): натруджений і захеканий, завзятий водонос, який не відає спочину, бо вже ввійшов у ритм, адже йому важливо не так робота, як ритм, як і за рубанком: туди й сюди, з однаковим звуком, з однаковими рухами; головне вловити ритм і щоб він повів його. Ось і зараз: вловив ритма, і той повів його, через це й бігає залюбки туди й сюди із порожніми й повними відрами, мотається туди й сюди, як маятник, і це погідне мотання, бо в ритмі. Він розпотілий, розігрітий, але задоволений, адже ритм - це ніби гра.
Броня в хаті так само нагрівається, як вода, що її гріє у виварці. Все, що потрапляє до рук, бряжчить, і стогне, і гупає; коли ж ставить, аж лунає по хаті, але Льоньці до того нема діла. Має застромленого в бік заводного ключика і того накручено до краю, тож має бігати, як іграшка, з відрами, аж доки вистачить заводу; для нього такий рух визначатиме мир та злагоду, а коли в домі мир та злагода, що треба чоловікові, адже хоче спокійно відпочити після робочого тижня і далі цього його бажання не поширюються.
Відтворював усе те з напруженою прискіпливістю, наче діставав задоволення, а може, вивіряв, чи й справді відбулося те, що так різко поставило все догори сторч. Ну так, наносив води якраз стільки, скільки треба, тобто доки жінка не сказала досить; здається смола в її нутрі вже не так яро побулькувала. Грілася вода, брудна білизна вивалена в миску. Пральну машину витягнуто на подвір’я, в бочці чекає вода на полоскання. Здавалося б, чоловік був без зазубринки, ніби гумова лялька, бо тільки сварка з ним могла б зруйнувати намислене. Тоді Броня могла б покинути все на так (кілька разів це траплялося): розгардіяш у хаті, воду, що майже нагрілася, крикнувши в його остогидло-мирну пику і в ті незворушно погідні, дурнуваті, на її визначення, очі, що вона не служниця й не рабиня. Тоді двері грюкнуть так, що зі стелі посиплеться тонкими пластівцями глина; вона б наступила на такого пластівця, а ще й розтерла б, відтак подалася до когось із приятельок - може, Людки, а може, Гальки, звільнена й задоволена, хоча смола в її нутрі не переставала б кипіти - вона, та смола, тобто обурення, була б виллята перед приятелькою. Звісно, приятелька подбала б учинити те саме, принаймні Галька, бо її чоловік, тобто Олексій, колись, як іще не вийшла за нього, вдавав із себе такого роботящого, ну, прямо-таки бджілку, а коли за нього вийшла, то виявилося, що це не бджілка, а трутень, ледацюга з ледацюг, те і се, так і так - був би то чудовий дует, аж просвітліли б обидві од такого погідного співу й відчули, що світ навколо ще можна терпіти, що смола в нутрі чи википіла, чи вилилась, а чортяка, народжений із тієї смоли, перейшов у дим, не залишивши і чорної калюжки, як це буває, коли чортяки переходять у дим, і в серце одній і другій вліз би малий, жартівливий, з кудлатого гривкою патлань і бринькнув би пальцем по їхній сердечній струні раз і другий, і це отямило б їх, примусивши згадати, що в хаті кожної залишився неймовірний нелад. Відтак розтерпли і до власних чоловіків, котрі в цей час опечалено зійшлися б коло дощатого столу, поставленого біля кількох дерев, і зосереджено сопли над шаховою дошкою, вряди-годи покрикуючи або чухаючи карки, коли робили непростимі помилки, і це тривало б доти, поки не покликали б їх умирені жінки. А що часу для власного умирення мали зажити немало, то чоловікам не жаль було б покидати гру; окрім того, у нібито сердитих ще окликах почули б щось таке, що дало б їм солодку сподіванку на прийдешній вечір, а вечори і приходять до людей, аби нести їм мир; тоді й приходить у доми, принаймні декотрі, на околицю злагода, і Льонька, а може, й Олексій, зосереджено спогадає, що світ цей крутиться так, як належить, а зовсім не навпаки…
У цьому місці, дивлячись кіно, що його крутив апарат дня, Льонька відчував стуму. Саме ту стуму, чи жаль, що мусив її гасити, заливаючи серце, ніби желе, холодом. Але хоч яка мала та стума, нелегко її з душі прогнати: краєвид перед очима лежав знайомий, рідний, кожна дрібничка дому - знайома й рідна, адже саме тут укладалися в певну систему первні його буття, відтак і повітря пахне, як може пахнути лише домівка, адже все тут знає, адже це його забіч, тобто місце, куди може повернутися втомлений після роботи. Це й розтоплювало його й м’якшило, в таку мить навіть очі воложіли, але кіно, витворене уявою, не було докручене, добре знав (адже сам його пережив та й не вперше прокручував), що далі все має розпастися й поламатись, як картковий дімець, що ззаду, за спиною, тільки скалки, уламки колишнього світу, і що склеїти скло чи знову збудувати карткового будиночка можна, але скло цілим уже не назвеш, а дімець уже буде не той. Від того тужне зітхання виходило, ніби дух поривний, з грудей, а це вже був не жаль, а печаль. Холодна й безнадійна, ніби туго скручений волосяний м’яч
