Улісс - Джеймс Джойс

Моє тіло слухає його: тремтить, слухає.

Якщо ти справді…

— А що таке привид? — запитав Стівен із новим завзяттям. — Хтось такий, що став невідчутний чи то по своїй смерті, чи то кудись надовго завіявшись, чи то змінилися звичаї. Єлизаветинський Лондон однаково далекий від Стратфорда, як і розбещений Париж від цнотливого Дубліна. Хто ж цей привид із limbo patrum[117]{384}, що повертається у світ, де його всі забули? Хто такий король Гамлет?

Джон Еглінтон засовався, відхилив назад своє хиряве тіло, щоб зважити, що й до чого.

Наживку взяв.

— Час дії: ця сама пора дня, середина червня, — розпочав Стівен, просячи уваги швидким поглядом. — На даху театру, що стоїть на березі Темзи, піднято прапор. Поблизу, в Паризькому саду, реве у своїй ямі ведмідь Саккерсон. Старі моряки, які плавали ще з Дрейком{385}, жують свою ковбасу серед глядачів, що сподобилися тільки на стоячі місця.

Місцевий колорит. Вигукуй геть усе, що хочеш. Втручайся в те, що діється на сцені.

— Шекспір виходить з дому гугенотів на Сілвер-стрит{386} і простує берегом повз заповідник для лебедів. Та він не зупиняється, щоб погодувати лебідку, яка жене в очерет своїх лебедят. Лебідь Ейвона{387} плекає інші думи.

Бачення місця. Ігнацію Лойоло, прилинь мені на поміч швидше!

— І ось вистава. У сутіні глибокої сцени виникає актор у старій кольчузі, випрошеній у якогось придворного дженджика, кремезний чоловік із низьким голосом. Це привид, це король, король і не король{388}, а актор — це Шекспір, який вивчав «Гамлета» стільки років, скільки живе на білім світі, не віддаючися марноті марнот, щоб зіграти роль привида. Він промовляє до Бербеджа{389}, молодого актора, який стоїть перед ним, відокремлений саваном, і кличе його на ім’я:

Гамлете, я дух твойого батька.

і вимагає, щоб той його вислухав. До сина він звертається, до сина душі своєї, до принца, юного Гамлета, і до сина власного, Гамнета Шекспіра, який помер у Стратфорді, щоб він під іншим ім’ям міг жити вічно.

— Чи ж можливо, щоб цей актор на ім’я Шекспір, привид за відсутности справжнього привида, а в убранні покійного короля Данії привид із причини його, короля, смерти, промовляючи свої слова тому, хто має те саме ім’я, що і його син (якби живий був Гамнет Шекспір, то доводився б тезком принцові Гамлету), то чи можливо, хотілось би знати, чи ймовірно, щоб він не зробив чи не передбачив логічних висновків із цих засновків: ти син, позбавлений свого законного спадку; я твій убієнний батько; твоя мати — злочинна королева, Анна Шекспір, уроджена Гетевей?

— Але ж це означає копирсатися в особистому житті великої людини, — нетерпляче застеріг Рассел.

Ге, братку, й ти? Озвався, небораче?

— Це цікаво лише для парафіяльного клерка. А у нас є п’єси. У нас є змога поринути в поезію «Короля Ліра», і тоді що нам до того, як жив поет? Коли йдеться про повсякденне життя, то його могли б прожити за нас наші слуги, сказав Вільє де Ліль{390}. В кінці дня залаштункові плітки і пересуди; поет пив, поет загруз у боргах. Ми ж маємо «Короля Ліра», і він безсмертний.

Обличчя Краща, до якого була звернена тирада, висловило свою згоду.

Спрямуй на них потік тобі покірних хвиль,

О Мананаане, Мананаане МакЛіре! {391}

Слухай-но, шановний, а як щодо того фунта, якого він тобі позичив, коли у тебе не було чого їсти?

Авжеж, пропав би я без нього.

Ось тобі червінець.

Не блазнюй! Ти майже весь цей фунт до пенса залишив у ліжку Джорджини Джонсон, священикової дочки. Докори сумління.

А віддавати борг?

Звичайно, віддам.

А коли? Тепер?

Ну… не зараз.

А коли ж?

Я живу на свій кошт. Я живу на свій кошт.

Заспокойся. Він із того берега Бойна{392}. З північно-східного. Борг ти маєш сплатити.

Постривай-но. П’ять місяців. Молекули всі змінилися. Я вже інший я. Фунт був позичив інший я.

Та хіба? Та невже?

Але ж я ентелехія{393}, форма форм, зберігаю своє я завдяки пам’яті, бо форми змінюються безнастанно.

Я — це той, хто грішив і молився і постував.

Дитина, яку Конмі врятував від хльости.

Я, я і я. Я.

А. Е. Я ваш боржник.

— Ви, здається, поклали собі зневажити трьохсотлітню традицію? — ущипливо поцікавився Джон Еглінтон. — Принаймні, її привид ніде ніколи не шастав. Вона померла — хоча б для літератури — ще до того як народилася.

— Вона померла, — відмовив Стівен, — через шістдесят сім років по тому, як народилася. Вона бачила його і тоді, коли він появився на цей світ, і тоді, коли він пішов на той світ. Була його першою коханою. Вона народила йому дітей і поклала йому на заплющені очі мідяки, коли він лежав на смертній постелі.

Мати на смертній постелі. Свічка. Дзеркало під завісою. Та, що привела мене на світ Божий, лежить тут із монетами на повіках, а на ній кілька дешевих