Улісс - Джеймс Джойс

— Там стоїть візок, — сказав містер Блум, — але він не рухається. Я переведу вас через вулицю. Вам треба на Моулсворт-стрит?

— Так, — відповів хлопець. — На Південну Фредерік-стрит.

— Ходімо, — сказав містер Блум.

Він злегка торкнув його кістлявий лікоть, тоді узяв м’яку видющу руку і повів на той бік.

Скажи йому щось. Тільки не співчутливе. Їх таке дратує. Якісь шаблонні слова.

— Дощ так і не пішов.

Не відповів.

На піджаку плями. Їсть, мабуть, неохайно. Усе смакує йому інакше. Годувати його доводилося з ложечки. Рука у нього така, як у дитини. Як колись у Міллі. Чутлива. Мабуть, він може визначити, який я завбільшки, тримаючи мою руку. Цікаво, як його звати. Візок. Щоб тільки його ціпок не зачепився за ногу конячини стомлена трудяга хай собі покуняє. Добре. Не зачепився. Бугая обходь ззаду, а коня спереду.

— Дякую, сер.

Знає, що я чоловік. По голосу.

— То все гаразд? Перший поворот ліворуч.

Хлопець постукав ціпком, знайшов край бровки і рушив далі, піднімаючи ціпок і знову стукаючи ним.

Містер Блум ішов слідом за кроками невидющого хлопця і за простецьким костюмом із твіду в ялинку. Бідолашний юнак! Яким же чином він спромігся довідатися, що там стоїть цей візок? Тож, певно, відчув. Може, у них у лобі якесь своє око. Бачать якусь кубатуру. Чи щось важке. А чи відчує він, коли цю річ забрати? Що там уже порожнеча. Дивне у нього складається, мабуть, уявлення про Дублін по тому, як він ходить тут, постукуючи по камінню. Чи зміг би він пройти навпростець без свого ціпка? Безживне обличчя праведника, як у того, хто надумав стати священиком.

Пенроуз! Ось воно, прізвище того хлопця.

Лиш подумай, які тільки штуки вони вміють робити. Читати пальцями. Настроювати фортепіано. А ми ще й сумніваємося, чи є в них хоч дещиця розуму. Чому ми дивуємося інтелектові каліки чи горбаня, коли він скаже щось таке, що ми могли б сказати самі. Звичайно ж, інші здібності виробляються теж. Вишивають. Плетуть кошики. Хай би люди їм допомогали. Я купив би залюбки кошик для шитва подарувати Міллі на її день народження. А їй шити — наче кара. Такий дарунок може не сподобатися. Тут їх називають темними.

І запахи вони, мабуть, відчувають краще. Запахи з усіх боків змішані докупи. І з кожної людини теж. Потім весна, літо: запахи. І смаки. Кажуть, не можна дегустувати вино, заплющивши очі, або коли застуджений. А коли куриш у темряві, кажуть, тютюн не смакує.

Також і з жінками. Не так соромно, якщо не бачиш. Ось саме тут зараз дівчина проходить повз Інститут Стюарта, красується, задерши носа. Дивіться на мене. Я краща за всіх. Дивно було б її не помітити. В його уяві склалося розуміння того, що речі мають форму. Голос, температура коли він торкає її пальцями майже напевно бачить контури, вигини. Наприклад, він гладить її коси. Припустимо, вони чорні. Чудово. Запам’ятаймо — колір чорний. Потім гладить її білу шкіру. Мабуть, інше відчуття. Відчуття білого.

Пошта. Треба відписати. Справ сьогодні ціла прірва. Переказати їй поштою два шилінги або й півкрони. Прийми від мене невеличкий презент. Тут же й канцтовари поряд. Постривай-но. Треба поміркувати.

Ніжно й обережно, повільними рухами пальців він помацав пасмо чуба зачесаного над вухом. Ще раз. Як тонюсенькі соломинки. Тоді знову ніжними дотиками помацав шкіру на правій щоці. І тут пухнасті волосинки. Не зовсім гладенька. Найгладша на животі. Навколо саме нікого. А він повертає на Фредерік-стрит. Напевно, в танцювальну академію Левенсона настроїти там рояль. Буцімто я поправляю свої шлейки.

Минаючи шинок Дорана, він устромив руку між камізелькою та штаньми і, ледь піднявши сорочку, помацав складки свого чималого живота. Знаю я, що він біло-жовтий. Треба подивитися в темряві.

Він вистромив руку і заправив сорочку в штани.

Бідолаха! Ще зовсім хлопчина. Жах. Просто жах. Які він може бачити сни, коли невидющий? Для нього життя це сон. Де ж справедливість, коли ти такий зроду? Всі ці жінки і діти, які під час екскурсії на пароплаві, коли там почалася пожежа, згоріли або потопилися у Нью-Йорку в гавані{358}. Голокост. А кармою називають переселення за гріхи вчинені в попередньому житті реінкарнація метем бзик ос. О Боже, Боже, Боже. Звичайно, шкода, а проте якісь вони такі, що з ними не заприятелюєш.

Сер Фредерік Фолкінер заходить у будинок, де міститься масонська ложа. Поважний як Трой. Добряче поснідавши у себе на Ерлсфорт-террас. Разом із давніми судовими друзяками спорожнили дві чималі пляшчини витриманого трунку. Розповіді про судові колегії, виїзні сесії, спогади про школу синіх мундирів{359}. І дав я йому повних десять років. Гадаю, він би одвернув носа від вина, яке пив я. А для них вино тільки давньої витримки, рік зазначено на кожній запилюженій пляшці. У нього своя думка про те, якими мірками треба користуватися, розглядаючи кримінальні справи. Старий має добрі заміри. Поліція протоколює якомога більше правопорушень, з котрих чимало справ легко закриваються, і відтак має добрий процент успішности своєї роботи. Він же повертає їм такі справи. І лихварів не жалує. Рувима Дж. роздраконив хіба ж так. Тепер уже всі знають, що Рувим, як то говориться, «брудний жид». Атож, судді мають велику силу. Старі п’яндиги у перуках. Дивляться на всіх людей зизим оком. І нехай Господь зглянеться на твою душу.

А ось оголошення. Доброчинний базар «Майрус». Його ясновельможність генерал-губернатор. Якраз сьогодні, шістнадцятого. На поміч лікарні Мерсера. Саме на поміч їй колись уперше виконали «Месію». Так, Генделя. А може піти туди: на Болсбрідж. Завітати до Ключчі. Та ні, скажуть: чіпляється як реп’ях. Мозолити без діла очі. На воротях напевно здибаю когось із знайомих.

Містер Блум повернув на Кілдер-стрит. Передовсім мені треба. В бібліотеку.

На сонці сяйнув солом’яний бриль. Брунатні черевики. Холоші штанів із манжетами. Ось і тут. Ось і тут.

Його серце тихо охнуло. Праворуч. У музей. Де богині. Швидко праворуч.

Може це не? Майже певно. Не буду озиратися. Мої щоки од вина. Чому це я? Біжу як навіжений. Таки певно. Без поспіху. Не озиратися. Не озиратися. Іти собі.

Прямуючи до брами музею широкими бистрими кроками, він підвів погляд. Гарний будинок. Спорудив сер Томас Дін. Чи