Улісс - Джеймс Джойс

Можливо, мене не побачив. Сонце б’є йому в очі.

Від хвилювання забиває дух, подих за подихом. Швидше. Холодні статуї: там спокій. За хвилину врятований.

Ні, таки не побачив. Після другої. Біля брами.

А серце калатає!

Його очі, шарпаючись, невпинно дивилися на кремові вигини каменю. Сер Томас Дін{360} був грецької архітектури.

Шукаю чогось я.

Його поспішна рука враз занурилася в кишеню, витягла, прочитав не розгортаючи Агендат Нетаїм. І куди ж я подів?

Треба знайти.

Агендат швидко назад у кишеню.

Вона сказала: після обіду.

Я шукаю це. Так, оце. Попорпатися в усіх кишенях. Хустка. Фрімен. Та куди ж я? A-а, так. У штанях. Гаманець. Картоплина. Та куди ж?

Швидше. Йди спокійно. Ще мить. А серце калатає.

Його рука що шукала куди ж я запроторив знайшла в задній кишені штуку мила нагрілося обгортка прилипла. Ага, мило ось де! Так. Брама.

Врятувався!

Епізод 9

Делікатний бібліотекар-квакер, намагаючися їх заспокоїти, муркотів:

— А ще ми також маємо, хіба ж ні, неоціненні сторінки «Вільгельма Майстера»? Великий поет про свого побратима, теж великого поета. Обтяжена ваганнями душа, яка прагне стати на герць із морем лиха, долаючи болісні сумніви, як то буває в житті кожної людини{361}.

Він ступив крок уперед, наче в урочистому танці гальярді, наступивши на рипучий воловий ремінь, а потім відступив назад на крок у танці галопі по блискучому паркету, належному для таких урочистих випадків.

Німотний помічник, ледь прочинивши двері, подав йому німотний знак.

— Іду, — озвався він, рушаючи із скрипом, бо йти не поспішав. — Симпатичний та геть непрактичний мрійник, який набив собі лоба, зіткнувшись із твердими фактами. Щоразу переконуєшся: міркування Ґете завше наближають нас до істини. Навіть при доскіпливому їх аналізі.

Двоскрипний аналіз він, галопуючи, прихопив із собою. Лисий, він уважно вислухав на порозі все, що йому каже помічник, все до слова, і — пішов.

Залишилися двоє.

— Мсьє де ля Палісс, — ущипливо зауважив Стівен, — ще був живий за п’ятнадцять хвилин до своєї смерти.

— А вам уже пощастило знайти тих шістьох відважних медиків, — запитав Джон Еглінтон жовчним тоном людини старшого покоління, — які переписали б «Утрачений рай» за вашим диктуванням? Він назвав цю поему «Смуток Сатани»{362}.

Посмійся. Посмійся посмішкою Кренлі.

Спочатку він її хоче,

Потім він її дроче,

Потім їй вводить катетер жіночий,

Він грядочку їй толоче,

Веселий старий ліка… рьочок{363}.

Здається мені, для «Гамлета» вам треба буде знайти ще одного. Число сім знаменне для тих, що мислять містичними категоріями. Світлосяйна сімка{364}, називає його В.Б[112].

Блискоокий, з рудоволосою прорістю черепа під зеленим абажуром настільної лампи споглядав бородате обличчя, яке ховалося у ще глибшій зеленкуватій тіні, обличчя оллава, святоокого{365}. І стиха він засміявся: сміхом казенного стипендіата Триніті-коледжу: безвідмовним.

Ридав Сатана оркестром,

Гойно лив сльози, мов янгол.

Ed egli avea del cul fatto trombetta[113].

Мої дурощі він утримує як заручників супроти мене.

Кренлі потребує одинадцятьох щирих ірландських хлопців із Віклоу{366}, щоб звільнити вітчизну. Щербату Катлін{367} з її чотирма ясно-зеленими ланами, а в її домі чужинець. І якби ще одного, що привітав би його словами: аве равві. Дванадцятеро з Тайнагелі. Він кличе їх, чекаючи в затінку гірської долини{368}. Юність моєї душі я дарував йому щоночі. Боже поможи йому. Хай йому щастить.

Моя телеграма вже в Муллігана.

Дурощі. Плекатиму їх і далі.

— Нашим молодим ірландським бардам, — продовжував повчати Джон Еглінтон, — ще доведеться створити такий літературний образ, який світ поставив би поряд із Гамлетом англосакса Шекспіра, хоч я, як і колись старий Бен{369}, захоплююся ним, однак не впадаючи в ідолопоклонство.

— Усі ці питання, вони є, власне, академічні, — оголосив із свого темного закутка Рассел. — Хто такий Гамлет, чи він є сам Шекспір, чи Яків Перший, чи Ессекс{370}. Суперечки церковників про те, чи можна вважати Ісуса історичною особою. Мистецтво має на меті відкривати нам ідеї, духовні цінності, позбавлені форми. Наріжне питання щодо мистецького твору — чи досить глибокі джерела, які його живлять. Живопис Ґюстава Моро{371} це живопис ідей. Найнатхненніші вірші Шеллі, орації Гамлета дають змогу нашому розуму причаститися до джерел вічної мудрости, до Платонового світу ідей. А все інше — це домисли школяриків для школяриків.

А. Е. розповідав про інтерв’ю що дав журналістові-янкі. Понаписували бозна що бісові діти.

— Кожен професор спочатку був школяриком, — дуже чемно зауважив Стівен. — Арістотель був колись учнем Платона.

— Можемо сподіватися, що він ним і залишився, — озвався спроквола Еглінтон. — Мені він уявляється відмінником з похвальною грамотою під пахвою.

Він знову засміявся, звертаючись до усміхненого бородатого обличчя.

Духовність позбавлена форми. Отець, Слово і Святий Подих. Всеотець, небесна людина, Ієсос Крістос, чудотворець краси, Логос, який страждає у нас в душі щомиті. Воістину ось так воно і є. Я є вогонь на олтарі. Я є жертовний тук{372}.

Данлоп, Джадж,