Улісс - Джеймс Джойс
Cordelia. Cordoglio[119]. Найсамотніша з дочок Ліра{408}.
Закутень. А тепер покажи свій французький полиск.
— Щиро дякую вам, містере Расселе, — мовив, підводячись, Стівен. — Якщо ваша ласка, прошу, доручіть цього листа містерові Норману{409}…
— Так, певна річ. Він його опублікує, якщо вважатиме вартим уваги. Ми отримуємо стільки листів.
— Я розумію, — відповів Стівен. — Дякую.
Боже поможи. Свинарська газета. Любить биколюбів.
— Сінг обіцяв мені теж статтю для «Дани». Та чи будуть нас читати? Мені здається, що будуть. Гельська ліга хоче що-небудь ірландською. Сподіваюся, ви завітаєте увечері. Прихопіть із собою Старкі.
Стівен знову сів.
Бібліотекар-квакер одійшов од тих, що прощалися. Шаріючи, його лице вимовило:
— Містере Дедале, ваші пояснення істотно прояснили суть цієї справи.
Він тупцяв, порипуючи черевиками, а коли ставав навшпиньки, то підводився до неба на цілий підбор, і під шумок прощання стиха запитав:
— Отож, ви, мабуть, вважаєте, що вона зраджувала поета?
Питає, а обличчя стривожене. Чому він підійшов? З увічливости чи це його хвилює?
— Де прагнуть помиритися, — відказав Стівен, — там, певно ж, був роздрай.
— Авжеж.
Лис Христа{410} у шкіряних штанях, який тікає від мисливців і ховається в дуплі трухлявого дерева. Живе сам одинаком, сам рятується від погоні. Жінок, цих ніжних створінь, він привабив не одну, і блудниць вавилонських, і тих, що причетні до судових справ, і дружин шинкарів. Гра в гусей і лисицю. А в Нью-Плейсі гладке знеславлене бабисько, яке колись було такою гарною, такою стрункою, як яблунька, дівчиною, а тепер листя опало, голе дерево, і боїться сирої могили та відплати за свої гріхи.
— Це так. То ви вважаєте…
Він пішов, і двері за ним зачинилися.
І зразу ж під склепіннями затишного закутку запав спокій, стало спокійно і тепло на душі і потягнуло на роздуми.
Світильник весталки.
Тут він обмірковує те, що колись було й загуло: як би повелося Цезареві, коли б він повірив віщунові, куди б спрямувався плин подій; обмірковує можливості здійснити можливе, і досі невідомі нам речі, і те, яким ім’ям назвався Ахілл{411}, коли його сховали мешкати в дівчачому гурті.
Навколо мене тісняться замогильні думки, що спочивають у саркофагах, забальзамовані словесними пахощами. Бог Тот, бог птах, що опікується бібліотеками, з серпорогим місяцем на чолі. І я почув голос єгипетського первосвященика. У мальованих палатах тлумляться стоси глиняних книг.
Вони застигли. А колись шумували були в мізках людей. Застигли: але й досі допікають своїм посмертним жаром, лепечуть мені на вухо про свої жалі, уговтують мене стати на прю за те, що самі не спромоглися зробити.
— Немає жодного сумніву, — розмірковував Джон Еглінтон, — що з усіх великих людей він найзагадковіший. Ми про нього нічого не знаємо, знаємо хіба те, що він жив і страждав. Навіть те знаємо не дуже певно. Нам інші скажуть, що ми прагнули знати. А решта ховається в темряві.
— Але ж «Гамлет» такий промовистий твір в особистому плані, хіба ж ні? — озвався містер Кращ. — Тобто, щось на взір нотаток, у яких людина фіксує враження свого приватного життя. Тобто, мені, розумієте, зовсім байдуже, кого там убили, чи хто лиходій…
Він поклав на край столу свій незаймано чистий записник і виклично посміхнувся. Його приватні нотатки в оригіналі. То an bad ar an tir. Taim imo shagart[120] А ти, Маленький Джоне{412}, додай до цього ще й англійського масла.
І Джон Еглінтон мовив:
— Після того, як Малакай Мулліган застеріг нас, я міг чекати будь-яких парадоксів, проте хочу вас застерегти: якщо ви бажаєте похитнути моє переконання, що Шекспір це Гамлет, то зробити це вам буде важкенько.
Постривайте-но хвилину.
Стівен витримав ворожий погляд суперечника, що пропікав його з-під насуплених брів. Василіск. Е quando vede l'uomo l'attosca[121]. Мессір Брунетто{413}, спасибі вам за потрібне слово.
— Так само, як ми, чи то як матір Дана, день за днем тчемо або розпускаємо тканину наших тілес, — почав Стівен, — а їхні молекули постійно снують туди-сюди, подібним чином і художник тче й розпускає тканину свого ж таки образу. І так само, як моя родимка на грудях лишається з правого боку, там-таки, де була, коли я народився, хоча все моє тіло безліч разів уже ткалося і переткалося новим тканням, так і в привиді невпокоєного батька проглядає образ покійного сина. У хвилину найвищого напруження уяви, коли, як каже Шеллі, душа горить, мов червона вуглина{414}, тоді поєднуються докупи той, який я був, і той, який я є, і той, яким, можливо, я стану. Отож у майбутньому, яке є сестрою минулого, я, може, побачу, як я сиджу оце тут зараз, але побачу поглядом того, ким я буду тоді.
Стиль цього дискурсу маємо завдячувати Драммондові з Готордена{415}.
— Авжеж, — озвався юний голос містера Краща. — Гамлет мені здається юнаком. Його гіркота, мені видається, походить від батька, а от коли він спілкуєтся з Офелією, то це вже безперечно від сина.
Сон рябої кобили. Він захований у моєму батьку. А я захований у його сині.
— Ця родимка зникне останньою, — засміявся Стівен.
Джон Еглінтон скривився, як середа на п’ятницю.
— Якби це було ознакою геніальности, то геніям була б гріш ціна в базарний день, — запевнив він. — Ті п’єси, які Шекспір створив у останні свої роки і якими так захоплювався Ренан{416}, дихають іншим духом.
— Духом примирення, — прошепотів бібліотекар-квакер.
— Не може бути примирення, — заперечив Стівен, — якщо до того не було розладу.
Сказав уже.
— Якщо вам охота довідатися, які саме події кинули свою тінь на страшні часи «Короля Ліра», «Отелло», «Троїла і Крессіди», придивіться-но, коли і чому ця тінь щезає. Що пом’якшує серце людини, Яка гине в бурхливому морі і долає хвилі недолі, Витривала, мов
